Той, хто склав список, мав у своєму розпорядженні відомості, за які на початку дев’яностих могли прибрати без шуму й довгих пояснень. Він явно не довіряв місцевим посадовцям і тому оминув усі звичні канали. Двері кабінету несподівано розчахнулися й ударилися ручкою об стіну.
Увійшов Андрій Петрович Бойко, старший слідчий. Йому було тридцять дев’ять, але втома додавала не менше десяти років. Під очима лежали темні кола, вузол краватки збився, пом’ятий піджак просяк дешевим тютюном.
Із його кімнати в кінці коридору долинав швидкий джаз портативного приймача. Легка музика дивно різала тишу, що встановилася над жовтими аркушами. Бойко взяв їх зі столу, пробіг очима прізвища й рукописну фразу.
Подиву на його обличчі не з’явилося. Лише роздратування людини, яка заздалегідь уявляє наслідки. «Викинь», — коротко сказав він і повернув папери. «Анонімний лист доказом не стане, Савченко».
«Тут вісім загиблих, Андрію», — відповіла Лариса, не підвищуючи голосу.
«Тут два папірці, з якими навіть справу не відкриєш». Він уперся долонями в край столу й нахилився до неї. «Зараз дев’яносто другий. Довкола все валиться, люди готові битися за продукти, зарплати не бачать місяцями. А ти хочеш їхати в північну лісову глушину через записку без імені?»
Лариса нічого не стала доводити. Вона дістала чистий відряджувальний бланк, розправила його на сукні й узяла перову ручку.
«Ти мене чуєш?» У роздратуванні Бойка вперше прозвучала тривога. «Там місцевим відділом одинадцять років керує Валерій Гончаренко. Він пережив зміну кількох начальників і весь район тримає в кулаці. Лісове господарство не видає людям зарплату з кінця літа, зате добірні стовбури йдуть ешелонами за готівку. У формі там ходять ті самі хижаки, тільки з печатками».
Лариса рівним почерком вписала номер посвідчення й мету поїздки: перевірка обставин загибелі працівників на виробництві. Бойко вдарив пальцями по столу, заглушивши музику зі своєї кімнати.
«Надішли офіційний запит. Нехай місцева прокуратура перевіряє. Підключи ревізорів, відправ телеграму, але сама туди не лізь».
Лариса поклала ручку й підвела погляд. За товстими лінзами не було впертого азарту; там працював сухий розрахунок.
«Якщо я попереджу їх телеграмою, до ранку в амбулаторії випадково замкне стара проводка. Архів із картками вісьмох загиблих згорить. Свідки не згадають ні імен, ні дат, а паперовий запит загубиться між кабінетами. Якщо за цим справді стоїть Гончаренко, давати йому час на підготовку не можна. Я маю приїхати без попередження».
Андрій дивився на невисоку жінку в сірому жакеті й не впізнавав її. Він звик бачити колегу, яка говорила тихіше за інших, здригалася від грюкоту дверей і могла годинами розбирати документи. Звідки в ній узялося це безпристрасне рішення добровільно ввійти в чужу систему страху, він не розумів.
Перед його очима вже стояв майбутній службовий рапорт: співробітниця не вийшла на зв’язок, поїздка офіційно погоджена, місцевий начальник висловлює жаль і обіцяє допомогу в пошуках. На початку дев’яностих людина могла зникнути між двома станціями, а папери про розшук місяцями мандрували кабінетами. Бойко знав це не гірше за Ларису, тому його злість була спрямована не на неї, а на власне безсилля заборонити поїздку, яка була професійно необхідною.
Він знову подивився на вісім рядків. За кожним стояла родина, яку вже переконали прийняти зручну версію. Якщо лист викинути, система Гончаренка отримає ще один доказ, що до обласного центру чужий голос не доходить. Андрій повільно видихнув, і спротив на його обличчі змінився важким рішенням.
Бойко не знав іще одного: за роговими окулярами ховався досвід допитів у бойовій зоні, а за сутулою кабінетною поставою — дисципліна офіцера. Він бачив лише непримітну жінку, яку місцеві люди легко вважатимуть беззахисною. Після довгого мовчання Андрій провів долонею по обличчю, вихопив у неї ручку й нахилився над бланком…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
