Трьома тижнями раніше, третього грудня 1992 року, в теплому кабінеті обласної прокуратури на стіл Лариси лягла щільна картонна текa. За подвійними вікнами старої будівлі заметіль захлиналася в міських вулицях. На стиках гуркотіли обледенілі трамваї, у чергах роздратовано обговорювали порожні прилавки й затриману зарплату, а звичний порядок розповзався просто на очах.
Кабінет на третьому поверсі жив за іншим часом. Дубовий стіл, зелене сукно, важка шафа й ряди тек зберігали видимість спокійної, непорушної системи. Тридцятивосьмирічна Лариса Савченко сиділа над черговим закритим матеріалом і мала такий вигляд, ніби свідомо намагалася не вирізнятися серед сірих меблів.
Гладко зібране волосся, ані сліду косметики, строгий вовняний жакет і масивна рогова оправа робили її обличчя майже безбарвним. Товсті лінзи збільшували очі й надавали поглядові відстороненості. За спиною колеги називали Савченко тихонею й архівною мишею: вона не брала участі в гучних розмовах на сходах, не сперечалася про політику й рідко з’являлася на показових затриманнях.
На її столі все лежало з лячною точністю. Гостро заточені олівці були вирівняні паралельно до краю сукна, скріпки зібрані в невеликій коробці. Склянка міцного чаю в металевому підскляннику охолола ще дві години тому, але Лариса цього не помітила.
У кімнаті пахло паперовим пилом, старою фарбою й різким службовим милом із коридорного умивальника. Двері рипнули. Працівник канцелярії приніс вечірню пошту, поклав стос на край столу й мовчки вийшов.
Серед білих конвертів з офіційними штампами один одразу вибивався. Дешевий жовтуватий папір був пухкий, краї зім’яті, зворотної адреси й поштової позначки не було. Хтось приніс листа особисто й опустив у скриньку для звернень на першому поверсі. На лицьовому боці поспішним почерком вивели: «До обласної прокуратури. Слідчому».
Лариса дістала з шухляди довгий канцелярський ніж і обережно розкрила конверт. Шурхіт розрізаного паперу видався надто гучним. Усередині було два аркуші.
Перший був блідою машинописною копією, зробленою через стару копірку. У друкарської машинки западала одна літера, але тексту майже не було — лише акуратний стовпчик із восьми чоловічих прізвищ. Поруч зазначалися рік народження, місце роботи в місцевому лісовому господарстві й дата загибелі за останні чотири роки.
Усі чоловіки були віком від тридцяти до сорока п’яти років, здорові й придатні до важкої праці. Причини смерті виглядали одноманітно й зручно: падіння з лісовоза, утоплення на ділянці, удар зірваним стовбуром, переохолодження після вживання алкоголю.
Останнім значився Микола Степанович Романенко. Він загинув дванадцятого листопада, менш як місяць тому. У графі стояло стандартне формулювання — виробничий нещасний випадок.
Вісім працівників одного невеликого селища загинули за чотири роки, і жоден матеріал не пішов на серйозну перевірку до обласного центру. Для людини, звиклої вірити кожній довідці, це могло здатися сумною статистикою небезпечного виробництва. Для Савченко повторюваність була надто правильною. Випадковості не шикуються в такий чистий ряд.
На другому аркуші машинописних рядків не було. Кулькова ручка з сильним натиском лишила одну фразу, місцями прорвавши папір: «Спитайте начальника місцевого відділу, де насправді поховані ці люди».
У шлунку Лариси зав’язався холодний вузол. За сухими датами раптом проступила зовсім інша картина — свіжа земля, налякані родини, чиїсь руки, що знищують документи. Лист повідомляв не про порушення охорони праці. Він звинувачував керівника місцевої поліції в приховуванні серії вбивств.
Вона ще раз повернулася до списку, тепер читаючи його повільніше. Різні місяці, різні офіційні причини, але одне місце роботи й однаково короткі формулювання. Хтось старанно розводив смерті в часі, щоб вони не виглядали серією. Лише укладач листа зібрав їх поруч — і в такому вигляді звичні слова з постанов починали звучати як заздалегідь підготовлені алібі.
Лариса не знала, чи тримав автор у руках документи, чи лише спостерігав, як один за одним зникали знайомі чоловіки. Але точні дати й посади не можна було відновити з чуток. Отже, десь іще існувало джерело відомостей, а можливо, й матеріальні докази. Їх могли знищити будь-якої миті, особливо якщо місцевому начальству стане відомо про інтерес області.
Автор не підписався, бо знав ціну кожному слову. Хтось у далекому селищі сидів уночі над цим аркушем, прислухався до кроків за тонкою стіною і все ж наважився надіслати вісім прізвищ людям, яким іще сподівався довіряти…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
