У нагрудній кишені лежав невеликий імпортний диктофон. Він сидів щільно, утримуваний підкладкою, і не міг випасти непомітно. Лариса провела великим пальцем по верхній панелі, навпомацки розрізняючи виступи клавіш.
Кнопка запису лишалася втопленою. Усередині ледь відчутно оберталося коліщатко касети, намотуючи тонку стрічку. Батарейки не встигли промерзнути: два шари одягу й залишки тепла її тіла зберегли механізм у робочому стані.
На плівці вже були голос майора, єхидні зауваження його підлеглих, розмова про вісьмох загиблих і майже пряме пояснення того, чому машина звернула зі станції в ліс. Кожен звук із задушливого салону зберігся. Валерій Гончаренко вважав, що говорить із жінкою, яка за кілька годин стане безмовним тілом, тому дозволив собі більше, ніж сказав би на офіційному допиті.
Лариса натиснула стоп. Під тканиною пролунав приглушений клац, і запис обірвався. Тепер цей потертий пластиковий корпус коштував дорожче за все, що вона мала, але сам по собі нічого не міг зробити. Його треба було доправити туди, де плівку почують люди, не підлеглі господареві селища.
Вона засунула апарат глибше, перевірила, чи добре тримається підкладка, і застебнула пальто. Комір підняла до самих вилиць, руки сховала в зовнішні кишені й стиснула в кулаки. Тіло вже трусило дрібним тремтінням — організм намагався виробити тепло мимовільною роботою м’язів.
Це тремтіння не можна було витрачати намарно. Треба було йти, але передусім — вибрати напрямок. Помилка в кілька градусів могла завести її в непрохідні болота або знову вивести до людей Гончаренка.
Лариса підняла обличчя до неба. Над лісом висів бездонний прозорий звід, усіяний холодними зимовими зорями. У місті половину цього світла ховали ліхтарі й вікна, тут же сузір’я проступали так ясно, ніби їх нанесли на чорну карту гострою крейдою.
Вона швидко знайшла ківш Великої Ведмедиці. Подумки продовжила лінію через дві крайні зорі, відклала потрібну відстань і побачила нерухому точку Полярної зорі. Північ лежала в напрямку машини, що поїхала, схід лишався праворуч, за щільною стіною дерев.
Перед поїздкою Лариса кілька вечорів вивчала топографічні схеми місцевості. Вона запам’ятала русла замерзлих річок, старі вирубки, перепади висот і заболочені ділянки. Тепер пам’ять розкладала їх перед нею точніше за паперову карту. Селище було на південному заході, станція — південніше й східніше.
Прямий шлях до залізниці пролягав через болота й дороги, які легко перекрити патрулями. Єдиним шансом лишався північний схід: осторонь офіційних трактів на старих картах були позначені занедбані промислові ділянки. Там могли зберегтися мисливські стежки або зимівники.
Вона подивилася на чоботи. Тонка підошва вже пропускала крижаний холод, пальці ніг починали боліти. Лариса обережно перенесла вагу на праву ступню й перевірила сніг на краю дороги. Верхня кірка хруснула й просіла, але не розсипалася повністю.
Наст міг частково витримувати людину, якщо не бити п’ятою, а ставити стопу всією площиною й переносити вагу плавно. Різкий сухий хрускіт першого сліду розійшовся лісом несподівано далеко. Лариса завмерла, прислухалася й знову подивилася на найближчі ялини, за якими можна було сховатися від можливого вітру.
Вона проклала в умі маршрут між великими стовбурами й вибрала темп. Надто швидка хода викликала б піт, а вологий одяг у такий мороз став би смертельним. Надто повільна не змусила б кров рухатися до німіючих рук і ніг.
Кожен орієнтир вона запам’ятовувала заздалегідь: роздвоєна ялина, темний повалений стовбур, просвіт між двома соснами. Якщо доведеться повернутися на кілька метрів або обійти бурелом, ці позначки не дадуть непомітно звернути в коло. Лариса кілька разів перекотилася з п’яти на носок, перевіряючи, чи слухаються ступні, і відчула тупий біль під пальцями. Біль був неприємний, але поки що корисний — тіло й далі надсилало сигнали.
Диктофон важко впирався в груди при кожному вдиху. Його присутність не втішала, а зобов’язувала. Тепер вона відповідала не лише за себе: разом із нею лісом рухалися голоси вісьмох загиблих, яких устигли перетворити на кілька порожніх довідок. Якщо плівка лишиться під снігом, люди Гончаренка знову матимуть рацію в одному — мертвий свідок справді нічого не розповість.
Сумніватися більше не можна було. Зимовий ліс не торгується з людиною й не дає відстрочки слабкому. Лариса м’яко ступила на наст, перенесла вагу й зробила наступний крок у темряву, несучи з собою плівку, на якій убивця вже почав свідчити проти себе…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
