Вона вкусила з усієї сили. Гострий біль спалахнув у голові білим світлом, розірвав затишну пелену. У роті з’явився солонуватий металевий присмак крові — справжній, різкий, не схожий на оманливе тепло.
Лариса розплющила очі. Світ знову став чорним, білим і нещадно холодним. Вона вперлася долонями в наст, проломила кірку й із сиплим видихом виштовхнула тіло вгору.
Суглоби відмовлялися розгинатися, але вона змусила коліна випростатися. Ілюзія тепла й далі блукала по шкірі, вмовляючи зупинитися. Єдиними ліками лишався біль.
Крок — і новий укус у вже пошкоджену губу. Другий крок — ще один спалах. Смак крові, стукіт чобіт об щільний слід і свист вітру склалися в страшний механічний ритм.
Свідомість звузилася до короткої ділянки снігу перед ногами. Імена, посади й міські вулиці зникли. Лишилася проста команда: не впасти на наступному метрі.
Організм вичерпав легкі запаси енергії й почав витрачати власні м’язи. Вдихи обпікали легені, наче повітря було наповнене дрібним склом. Пальто рипіло залізними обладунками.
Лариса йшла на самій упертості — тій самій, що не дозволила їй відвести погляд від пістолета полковника. Кожен укус був відмовою прийняти вирок Гончаренка й дозволити лісу приховати злочин.
Вона більше не намагалася визначити, скільки кілометрів лишилося. Будь-яка оцінка могла виявитися надто великою й зламати рештки волі. Шлях вимірювався від одного темного стовбура до наступного. Дійти до сосни, потім до поваленої ялини, тоді до повороту гусеничного сліду — лише такі короткі цілі ще вміщалися в замерзаючій свідомості.
Іноді їй здавалося, що попереду рухається тінь людини, і тіло на мить пришвидшувалося. Наступної миті тінь ставала гілкою. Лариса не довіряла зору, доки не могла підтвердити побачене формою, запахом або звуком. Вона розуміла, що галюцинації вже близько, а отже, зупинятися, щоб перевіряти кожен обман, не можна.
Диктофон притискався до ребер і здавався важчим із кожною годиною. Савченко кілька разів ловила себе на безглуздому бажанні викинути все зайве, хоча апарат важив зовсім небагато. Вона міцніше застебнула кишеню: замерзаючий мозок міг змусити позбутися саме того, заради чого вона ще йшла.
Гусеничний слід повернув праворуч, оминаючи чагарник. Савченко зачепилася за корінь під снігом і важко впала набік. Плече вдарилося об наст, сніговий пил заліпив окуляри.
Лежати знову виявилося неймовірно зручно. Вітер перетворився на далеку колискову, смак крові ослаб. Лариса видала глухий звук, схожий на гарчання, вхопилася за власне коліно й перевернулася на живіт.
Вона ще раз прокусила губу, підвелася навкарачки, потім обійняла стовбур сосни й піднялася. Пара від дихання відразу замерзала на обличчі. Один крок. Ще один. Серце могло зупинитися будь-якої хвилини, але поки що воно й далі штовхало кров.
Раптом поверхня під ногами змінилася. Вузька гусенична траншея розширилася й перейшла в утоптаний майданчик. Лариса зупинилася, похитуючись, і змусила голову піднятися.
Темрява попереду була не суцільною. Між ялиновими лапами, приблизно за п’ятдесят метрів, лежала невелика пляма жовтого світла. Вона не скидалася ні на місячний відблиск, ні на нерухому зорю. Світло трохи тремтіло й падало на сніг із квадратного вікна.
Гасова лампа. Людське житло.
Останні метри Лариса майже не пам’ятала. Дерев’яні двері піддалися під її вагою, і вона впала на нестругану підлогу. Разом із нею всередину вдерся клуб морозної пари.
Хтось швидко зачинив двері й засунув важкий засув. Жар від розпеченої печі вдарив в обличчя так різко, що Ларисі здалося, ніби шкіру обпекло полум’ям. Різниця температур була майже шістдесят градусів.
Заледенілий драп почав відтавати з тихим шипінням. Із чобіт стікала вода, збираючись темними калюжами між дошками.
«Жива», — хрипко промовив чоловічий голос згори.
Лариса спробувала підвести голову, але потилиця наллялася вагою. У світлі лампи над нею проступив високий сухий силует старого, який дивився без метушні, наче серед ночі до його зимівника нерідко падали з порога напівзамерзлі люди…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
