Старий був худий і жилавий, у вицвілій фланелевій сорочці й ватяних штанях. Зморшки глибоко прорізали обличчя, роблячи його схожим на стару кору, а світлі чіпкі очі не виражали ні подиву, ні переляку.
Василь Савелійович Кравець прожив у північному лісі більше зим, ніж Гончаренко носив форму. Він підхопив Ларису під пахви сильними сухими руками й легко підняв, ніби вона важила не більше за мисливський мішок.
«Сідай до печі, тільки металу не торкайся — обпечеш шкіру й не відчуєш».
Він посадив її на табурет, зняв із краю печі закопчений чайник і налив в емальовану кружку темний окріп. До запаху дров додався аромат міцного чаю й сушеного смородинового листя. Кравець щедро насипав цукру, розмішав алюмінієвою ложкою й уклав кружку в її негнучкі руки.
«Малими ковтками. Не поспішай».
Гарячий метал обпікав долоні, але Лариса майже не відчувала болю. Перший солодкий ковток пройшов стравоходом, і тіло наче отримало сигнал, що негайна смерть відступила.
Тоді почався відкат. Її затрусило всім тілом — не дрібним тремтінням, а великими судомами. Зуби вдарялися об край кружки, плечі підкидало, коліна ходили ходором. Організм намагався відновити кровотік і заново запустити м’язи.
У пальцях рук і ніг, що відтавали, з’явився різкий біль, схожий на розпечені голки під нігтями. Старий не втішав і не лякався: він знав, що біль і дрижаки означають повернення життя.
Кравець сів навпроти, дістав кисет, скрутив самокрутку з газетної смужки й прикурив від скіпки. Гіркий запах диму змішався з сирою вовною пальта. Дрова потріскували рівно, створюючи довкола маленький острів безпеки.
Він не став одразу знімати з неї промерзлий одяг і підносити ноги до вогню. Надто швидке відігрівання могло зашкодити сильніше за холод. Старий лише підклав під чоботи суху ганчірку, відсунув табурет на безпечну відстань і стежив, щоб Лариса лишалася при тямі. Його рухи були точними й ощадними, набутими за десятки зим.
Савченко намагалася втримати кружку рівно, але чай вихлюпувався на пальці. Кожна нова хвиля тремтіння проходила від хребта до плечей і поверталася в коліна. Їй було соромно за непідконтрольне тіло, хоч розум і розумів безглуздість цього почуття. Воля могла змусити людину йти, але не могла миттєво скасувати закони кровообігу.
Кравець ні про що не питав. Він бачив сліди на одязі: глибокий сніг, довгий рух, відсутність зимового спорядження. З того, як жінка кожні кілька секунд торкалася грудей, старий зрозумів, що вона несла під пальтом предмет, який боялася втратити більше, ніж свідомість.
За хвилин десять судоми стали слабшими. Лариса допила чай, поставила кружку на підлогу й зробила перший осмислений рух. Вона не зняла чобіт і не оглянула руки. Натомість розстебнула пальто й дістала диктофон.
Піднесла апарат до гасової лампи, перевірила корпус, натиснула перемотування. Моторчик тихо задзижчав. Плівка не порвалася, батарейки зберегли заряд.
Лариса ввімкнула відтворення. Крізь тріск печі в тісному зимівнику пролунав спотворений, але легко впізнаваний голос Гончаренка. Він говорив про нещасний випадок, називав його третім за місяць і спокійно пояснював, що жінка в такому пальті за дві години засне назавжди.
Вона зупинила запис. Головний доказ пережив мороз разом із нею.
Кравець випустив дим і уважно подивився спершу на імпортний апарат, потім на сіре обличчя гості. Вона не плакала, не скаржилася й не розповідала про пережите. Її цікавило лише, чи зберігся доказ.
Старий зрозумів, що перед ним не заблукала містянка. Він бачив людину, яку привезли сюди навмисно і яка, щойно повернула здатність рухати пальцями, почала перевіряти плівку. Для пояснення такої поведінки прізвище місцевого начальника було майже єдиною можливою відповіддю.
Лариса, своєю чергою, оцінювала господаря зимівника. На стіні висіла зброя, біля дверей стояли широкі лижі, на полицях лежали акуратно складені припаси. Перед нею був чоловік, звиклий розраховувати тільки на себе й жити поза селищною залежністю. Він міг видати її з обережності, але його спокійна реакція на голос майора свідчила про протилежне: Гончаренко тут не мав тієї влади, яку вважав безмежною.
Запис пролунав лише кілька секунд, однак цього вистачило, щоб між ними встановилося мовчазне розуміння. Старий почув не скаргу й не переказ — він почув самого начальника, який упевнено говорить про смерть гості. Після такої плівки питання було вже не в тому, чи вірити Савченко, а в тому, скільки часу лишилося до появи переслідувачів.
Кравець струсив попіл у порожню консервну бляшанку й поставив одне коротке запитання, у якому вже містилася вся історія селища: «Гончаренко?»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
