«Якщо вирішите стріляти, робіть це напевно», — промовила вона таким тоном, ніби диктувала звичайний висновок. «Бо якщо я виживу, до розкрадання додасться замах на слідчу при виконанні».
Полковник стиснув руків’я сильніше, але Лариса продовжила: «А якщо вб’єте, відомості все одно лишаться. Копії вже лежать у сейфі слідчого відділу. Обирайте: натискайте спуск або приберіть зброю й починайте писати зізнання».
П’ятнадцять секунд він шукав у її очах блеф. Крапля поту ковзнула по червоній щоці, затрималася біля підборіддя й упала на стіл. За холодним поглядом не виявилося ні прохання, ні вагання.
Першим здався полковник. Він шумно видихнув, сховав пістолет і тремтячими пальцями потягнув до себе чистий аркуш. Не зброя перемогла його — відмова Лариси підкоритися звичному сценарію.
Лише коли кобура знову застебнулася, Савченко відчула, як сильно нігті вп’ялися у власні долоні. Вона не дозволила собі ні полегшеного зітхання, ні різкого руху. Полковник мав до кінця вірити, що погроза не справила жодного враження. Лариса посунула йому ручку й почала ставити короткі запитання про дати, склади й посередників, повертаючи сцену з площини особистого страху в рамки слідчого протоколу.
Пізніше колеги назвуть це витримкою. Насправді страх був — холодний, цілком тілесний. Але страх не зобов’язаний керувати вчинком. Його можна помітити, відокремити від рішення й використати як сигнал, що кожна наступна фраза має бути особливо точною. Саме ця навичка зараз, через чотири роки, штовхала її крізь сніг.
Спогад обірвався від удару ялинової гілки по обличчю. Савченко знову побачила темний ліс. Волога на щоці миттю застигла, а сорокаградусна спека зникла, лишивши по собі тільки ту саму внутрішню твердість.
Гончаренко відрізнявся від тилового полковника лише способом убивства. Один поклав пістолет на папери, другий використав мороз і безлюдну дорогу. Обидва прикривалися посадою й розраховували, що жінка повірить у їхню абсолютну силу.
Але майор помилився, прийнявши зовнішню непримітність за слабкість. У сніг він висадив людину, яка вже одного разу дивилася в спрямований ствол і навчилася переводити страх у точну дію.
Лариса зупинилася перевести подих. Вона перебувала в лісі понад годину. Очі звикли розрізняти відтінки чорного, і попереду, за поваленим кедром, вона помітила дивно рівне заглиблення в снігу.
Спираючись на шорсткий стовбур, Савченко підійшла ближче й опустилася на коліно. Зняла рукавичку, торкнулася поверхні. Дві широкі паралельні смуги розділяв гребінь щільного снігу, по краях зберігся зубчастий візерунок.
Це були не колеса й не сліди тварин. Тут пройшов важкий снігохід. Кромки встигли обледеніти, отже, машина з’явилася кілька днів тому. Гусениця просіла глибоко — снігохід ішов із вантажем або тягнув сани.
Людський слід далеко від офіційних доріг змінював становище. Насамперед він давав тверду поверхню: йти ущільненою смугою можна було без постійного провалювання в замети. Це зберігало сили.
Крім того, такий шлях неодмінно з’єднував дві точки, якими користувалися люди: вирубку, промисловий зимівник або залізничну гілку. Слід перетинав її напрямок і йшов по діагоналі.
Лариса знову знайшла Полярну зорю. Гусенична колія вела на північний схід — саме туди, куди вона розраховувала йти за картою. Збіг був єдиним подарунком цієї ночі.
Перш ніж вибрати бік, вона уважно розглянула заглиблення. З одного боку гребінь снігу був трохи сильніше зім’ятий, там само на повороті лишилася осипана крихта наста. За цими ознаками можна було зрозуміти напрямок останнього руху машини. Але для Лариси важливіше було не йти за снігоходом як таким, а зберегти загальний курс до промислових ділянок, які вона пам’ятала з карти.
Ризик існував в обох напрямках. Слід міг привести до людей Гончаренка або до покинутого майданчика, де не лишилося укриття. Однак продовжувати шлях цілиною означало гарантовано витратити сили раніше світанку. Імовірність небезпечної зустрічі була меншою, ніж імовірність смерті в пухкому снігу, і Савченко вибрала тверду колію.
Вона підвелася не відразу. Варто було випростатися, як перед очима попливли темні плями, а серце забилося нерівно. Лариса кілька секунд трималася за кедр, дочекалася, поки зір проясниться, і лише тоді перенесла ногу на ущільнену смугу. Перші десять кроків вона перевіряла кожен відбиток, боячись, що крижана кірка проломиться й знову забере ногу по коліно.
Слід справді тримав. Швидкість майже подвоїлася, дихання стало рівнішим, але полегшення було відносним. Щільний сніг жорстко віддавав у промерзлі ступні, а одноманітна пряма лінія присипляла увагу. Тепер головною небезпекою ставала не втрата сил у заметах, а непомітне згасання свідомості.
Вона натягла рукавичку, перевірила диктофон під одягом і стала на щільний слід. Перші кроки далися легше, потім тіло звикло до нового ритму.
Але за три години рятівна смуга перетворилася на нескінченну крижану стрічку. Годинник під рукавом показував четверту ранку двадцять четвертого грудня. У глибині лісу температура опустилася до мінус двадцяти семи, а відстань до будь-якого людського житла лишалася невідомою…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
