Документи стосувалися списання боєприпасів однієї зі штурмових частин. За звітами виходило, що під час недавньої операції в гірській ущелині підрозділ витратив неймовірну кількість набоїв. Однак рапорти командирів і тривалість боїв не підтверджували цих цифр.
Десятки опечатаних ящиків зникли зі складів. На місцевому чорному ринку їх легко обмінювали на тверду валюту, дорогу техніку або товари. Потім ті самі боєприпаси поверталися в гори й летіли в молодих солдатів, які охороняли перевали.
Навпроти Лариси сидів начальник тилової служби — повний полковник із червоним обличчям і бігаючим поглядом. Піт стікав по його скронях, кітель потемнів на спині. Слідство вважало його організатором каналу продажу.
Савченко спокійно розкладала звірювальні відомості й показувала підроблені підписи завідувачів складів. Вона не підвищувала голосу, і саме це дратувало полковника сильніше за пряме обвинувачення.
На одному аркуші кількість виданих ящиків не збігалася із залишком, на іншому підпис відповідального офіцера був поставлений у день, коли той перебував в іншому підрозділі. Кожна окрема невідповідність могла виглядати канцелярською помилкою. Разом вони утворювали маршрут зниклого боєкомплекту. Лариса викладала документи послідовно, не лишаючи співрозмовникові зручної можливості списати все на хаос воєнного часу.
Полковник спершу намагався сміятися, потім посилався на терміновість операцій і плутанину. Коли ці пояснення зіткнулися з датами й номерами, усмішка зникла. Він зрозумів, що перед ним не штабна жінка, яку можна приголомшити гучним голосом, а слідча, яка заздалегідь перевірила кожен рядок.
У наметі було душно, піт стікав і в Лариси, пил забивався під комір форми. Але фізичний дискомфорт допомагав їй бачити реакцію навпроти без емоційного туману. Що ближче документи підводили до прямого обвинувачення, то частіше рука полковника опинялася біля ременя.
«Ви розумієте, куди лізете, капітане?» — спитав він, витираючи лоба брудною хусткою. «Тут іде війна. Люди гинуть щодня, майно списують тоннами. А ви причепилися до якихось залізних коробок. Із штабу життя виглядає простішим».
«Я перевіряю не коробки, а арифметику», — відповіла Лариса. «Двадцять тисяч набоїв не могли згоріти в бронемашині, яка того дня не покидала парк. Боєкомплект продано противнику. Це державна зрада, і покарання ви знаєте».
Полковник перестав обмахуватися хусткою. Кілька секунд він дивився на жінку, потім повільно розстебнув кобуру.
У наметі вони були вдвох. Ззовні ревли двигуни транспортних вертольотів, гримів метал, перегукувалися солдати. Одиночний постріл легко загубився б у постійному шумі бази.
Полковник вийняв пістолет, поклав на папери й накрив долонею. Дуло дивилося в середину її грудей.
«Тут багато чого списують на війну, дівчинко», — тихо сказав він. «Випадковий постріл під час чищення зброї. Куля, що прилетіла з-за периметра. Ти підпишеш, що порушень не виявлено, і повернешся додому. Не підпишеш — поїдеш туди в закритій металевій скрині».
У ту мить усе зайве зникло. Не лишилося спеки, звання, намету й гулу вертольотів — тільки палець біля спуску й людина, певна, що страх змусить закон відступити.
Лариса зрозуміла правило, яке пізніше не раз рятувало їй життя. Внутрішній ворог небезпечніший за зовнішнього: він знає устрій системи, прикривається її формою й б’є туди, де захист здається надійним. Його головна зброя — не пістолет, а переконання, що жертва лишиться сама.
Якщо відвести погляд, почати виправдовуватися чи показати паніку, хижак відчує перемогу ще до пострілу. Тоді він дотисне погрозою або й справді натисне на спуск, бо буде певен у своїй владі.
Савченко не кліпнула. Спершу вона подивилася на темний отвір ствола, потім перевела очі на обличчя полковника. Дихання лишалося рівним. Руки лежали на столі спокійно, хоча між ними й зброєю було менше метра.
Полковник чекав тремтіння, сліз, спроби покликати охорону. Нічого не відбувалося. Жінка, яку він збирався залякати одним жестом, розглядала його так, ніби вже вносила погрозу до протоколу.
За стінкою намету черговий вертоліт набрав обертів, повітря затремтіло, і папери під долонею полковника заворушилися. Лариса акуратно склала пальці й трохи подалася вперед, лишаючи спрямований на неї пістолет без відповіді страху…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
