«Жодного насильства, — закінчив Гончаренко. — Звичайна пригода. Уже третя за місяць».
Машина сповільнилася. Фари вперлися в сплутану стіну повалених дерев. Далі колія обривалася: дванадцятий кілометр північного зимника, за яким починалася лише безлюдна лісова гущавина.
Мотор і далі працював. Оперативник, що сидів поруч, потягнув ручку, і дверцята розчахнулися. У перегріту кабіну вдерся мороз, миттю витіснивши затхлий жар. Холод ударив в обличчя так різко, ніби шкіру хльоснули ременем.
Лариса прибрала руку від диктофона, лишивши запис увімкненим, і подивилася на майора. Той більше не усміхався. На його обличчі була нудьгуюча байдужість людини, яка завершує рутинне доручення.
«Виходь. Ось і станція», — кинув він, дивлячись уперед.
Савченко не стала благати, торгуватися чи обіцяти мовчання. Такі слова лише повідомили б убивцям, що розрахунок правильний. Вона поправила окуляри, запахнула пальто й ступила з теплого салону в глибокий сніг. Чоботи одразу пішли майже по коліна.
Дверцята з брязкотом зачинилися. Єдине джерело тепла опинилося за металом, а разом із Ларисою назовні лишився працюючий диктофон — вирок, про існування якого ніхто в машині не здогадувався.
Водій подав назад, ламаючи кущі, потім розвернувся у власній колії. Двигун заревів, червоні вогні попливли до повороту й зникли. Тиша накрила дорогу так щільно, ніби на неї опустили важку плиту.
Лариса зійшла з відкритого зимника. Лишатися в прямій видимості було не можна: Гончаренко міг послати людей переконатися, що вона не пішла за машиною. Треба було піти між стовбурами, загубитися, а потім тримати північно-східний курс.
Сніг під деревами виявився пухким. Тонкі чоботи провалювалися вище коліна, і кожну ногу доводилося виривати з білої маси зусиллям стегна й спини. Такий шлях швидко спалював сили, але на дорозі її легко було знайти.
Вона йшла без ривків, як механізм: підняти ногу, винести вперед, поставити на наст, перенести вагу. За чверть години драп промерз і перестав захищати. Холод проникав уже не ззовні — він наче оселився всередині м’язів.
Від кожного чобота за нею лишалася глибока вирва. Слід виходив надто помітним, але приховувати його не було сил і часу. Лариса намагалася йти під низькими гілками й біля повалених стовбурів, де сніг лежав нерівно і майбутнім переслідувачам доведеться скидати швидкість. Вона не тішила себе ілюзіями: вранці люди Гончаренка виявлять зникнення тіла й почнуть прочісування.
Вітер поки що не здіймався, і це допомагало зберігати тепло, але водночас лишало відбитки чіткими. Сухий сніг не замітав жодного краю. Савченко кілька разів змінювала напрямок між деревами, а потім поверталася до північного сходу, використовуючи великі стовбури як захист від можливого світла фар.
Найважчими були не біль, а потреба постійно контролювати себе. Хотілося пришвидшитися, зігріти тіло бігом, але піт просочив би жакет і потім замерз. Хотілося зупинитися й розтерти ноги, однак нерухомість віддала б морозу ще більше тепла. Доводилося триматися у вузькому безпечному темпі, коли організм вимагав протилежних крайнощів.
Спершу пальці ніг боліли гостро, потім біль почав відступати. Це було небезпечніше: судини звузилися, кровотік майже припинився. Чоботи відчувалися дерев’яними колодками, прикріпленими до чужих ніг.
Над головою два навантажені снігом стовбури потерлися один об одного. Протяжний скрип нагадував стогін великої тварини. Лариса не підвела обличчя. У скронях важко стукала кров, і цей ритм став єдиним надійним виміром часу.
Один крок, другий, вдих через ніс, повільний видих. Коли біль і втома сягнули межі, свідомість раптом виштовхнула її з чорного зимового лісу в інше місце, де повітря було розпечене, а пил скрипів на зубах.
Це не був спокійний спогад. Образи наклалися на ліс так яскраво, що темні стовбури на мить перетворилися на стійки брезентового намету, а свист вітру — на виття гвинтів вертольота. Мозок шукав уже пережиту загрозу, для якої існував готовий спосіб опору. Якщо нинішній холод не можна було перемогти фізичною силою, свідомість піднімала старий досвід, коли виживання теж залежало від одного рішення — не показати слабкості.
Червень 1988 року. На віддаленій військовій базі стояла сорокаградусна спека. Брезентовий намет тимчасового слідчого відділу не рятував від сонця; вентилятор під стелею ліниво ганяв гаряче повітря й здіймав найдрібніший пил із підлоги.
Тоді Ларису не називали архівною мишею. Вона носила форму капітана юстиції й розслідувала особливо важливі справи військового гарнізону. Жінок на таких посадах майже не було, тому кадрові офіцери зустрічали її усмішками, як штабну працівницю, що приїхала перекладати папери в місці, де інші щодня ризикували життям.
Але на грубому столі, збитому з ящиків, лежали не порожні папери. Перед Ларисою були накладні, здатні привести під трибунал людину в полковницьких погонах…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
