На повороті кузов нахилився, і цей рух допоміг приховати жест Лариси. Міліметр за міліметром вона просунула долоню під сірий драп, потім під край вовняного жакета. У внутрішній кишені лежав касетний диктофон, заздалегідь притиснутий ближче до тіла.
Пальці до болю стиснули ребристий корпус. Рука затерпала в незручному положенні, але Савченко й далі шукала потрібну клавішу. Подушечка великого пальця лягла на виступ — одне коротке натискання, і слабкий клац розчинився в реві двигуна.
Магнітна стрічка рушила. Тепер кожне слово в кабіні переставало бути погрозою, сказаною без свідків, і ставало показанням.
«Ми проїхали поворот на станцію, Валерію Миколайовичу», — рівно сказала Лариса. Тон був службовим, ніби вона фіксувала помилку в протоколі. «Залізниця лишилася східніше».
Гончаренко тихо засміявся. Сміх прозвучав сито й вільно: приховуватися перед людиною, яку він уже вважав мертвою, більше не треба було.
«Карти, значить, вивчили? У місті звикли, що папір, печатка й наказ щось вирішують. Тут ваші карти не допоможуть. У лісі свої правила, і посади тут нічого не варті».
Лариса мовчала, даючи йому заповнити тишу. Самовдоволеній людині важко зупинитися, коли вона певна безкарності. Диктофон під її долонею ледь помітно вібрував.
Вона стежила не лише за словами, а й за якістю запису. Рев мотора був гучним, тому майора треба було змусити говорити чіткіше й довше, не викликаючи підозри. Короткі запитання працювали як напрямні: у них не містилося нового обвинувачення, зате вони пропонували Гончаренкові підтвердити конкретний факт власним голосом.
Рука під пальтом поступово втрачала чутливість. Лариса боялася послабити натиск і випадково зупинити касету, але ще небезпечніше було поворухнутися надто помітно. Оперативник, що сидів поруч, при кожному поштовху навалювався плечем, і їй доводилося використовувати хитавицю машини, щоб змінювати положення пальців. Біль у зап’ясті став гострим, однак саме цей біль допомагав зберігати зовнішній спокій.
Гончаренко сприймав мовчання за пригніченість. Він не бачив у ньому професійного прийому, що змушує допитуваного боротися з паузою й повідомляти більше, ніж збирався. Що менше відповідала Савченко, то охочіше майор доводив їй масштаб власної влади.
«Дарма ви приїхали», — вів далі майор, закурюючи. Дим поповз тісним салоном. «Сиділи б собі в архіві, перебирали свої папочки. Але вам знадобилася правда, вісім прізвищ спокою не дали».
Він затягнувся й подивився на неї з відкритою зневагою. «Знаєте, чому ці люди опинилися під снігом? Працювати спокійно не вміли. Почали рахувати чуже: куди йде кругляк, чому немає зарплати, чому вагони йдуть без обліку».
«Микола Романенко теж рахував?» — коротко спитала Лариса, скеровуючи його до потрібної теми.
«Цей виявився найхитрішим. Уявив себе рахівником, записував номери, обсяги, дати. Вирішив, що втече в область і всіх закладе. Не встиг».
Гончаренко прочинив кватирку й плюнув назовні. У кабіну вдерлася смуга крижаного повітря.
«Ковальчук пояснив йому, наскільки на лісосіці важлива обережність. Дерево важке, падає швидко. Людина й крикнути не встигає».
Майор не просто зізнавався — він вихвалявся устроєм своєї влади. Перед ним сиділа тиха жінка в окулярах, не здатна, на його думку, винести почуте далі цієї дороги. Мертві не дають показань і не сперечаються з офіційною версією.
«Деревина йде ешелонами, розрахунки готівкою, покупці за кордоном», — заговорив він жорсткіше. «І ваші обласні начальники теж не голодують. Ви сунулися в справу, яка годує людей вище за вас. Я пропонував закінчити перевірку спокійно, але ви не зрозуміли».
«Ви маєте намір мене вбити?» — спитала Савченко прямо. Запитання було потрібне не їй, а плівці.
Гончаренко театрально розвів руками. «Які гучні слова. Ми працівники закону, нікого пальцем не торкнемося. Просто машина заблукала, потім заглухла. Ви вийшли на хвилину й не знайшли дороги назад».
Він говорив повільно, смакуючи кожну деталь майбутнього рапорту. «Сьогодні мінус двадцять чотири, до ранку буде всі двадцять сім. У такому тонкому пальті людина спершу втомлюється, потім сідає перепочити. За кілька годин засинає й уже не прокидається».
Лариса й далі тримала диктофон. За стінками кишені оберталася стрічка, приймаючи зізнання у вбивстві Романенка, відомості про незаконне вивезення й опис підготовлюваного замаху. Жоден офіційний допит не дав би їй стільки за кілька хвилин.
Майор вважав розмову останньою розвагою перед стратою. Він не бачив, що жінка навпроти вже перетворила цю поїздку на слідчу дію, а його впевнений голос — на головний доказ обвинувачення…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
