У домі ріс цілий клан: діти від усіх дружин, старші й молодші, рідні й зведені, галасливі, голодні, вічно сварливі. Ранок починався до світанку. Нурія годувала малюків, відправляла старших учитися, приймала хворих, допомагала по господарству. День за днем життя складалося в коло: вода, вогонь, діти, пацієнти, вечеря, ніч.
Зими в горах були жорстокими. Сніг лягав важкими пластами, вітер бив у щілини, руки німіли від прання в крижаній воді. Навесні схили розмокали, а потім укривалися першими квітами. Літо приходило коротке, запилене, спекотне. Осінь золотила каміння й знову гнала людей запасати їжу.
Саїд Камаль старів. Його борода стала зовсім білою, спина зігнулася, суглоби боліли. Він дедалі більше часу проводив у молитвах і бесідах із чоловіками, дедалі менше — біля дружин. Нурія була вдячна за це мовчки. Вона все ще не пробачила його. Десь глибоко, під шарами повсякденності, ненависть лежала каменем. Але поруч із нею виросло інше почуття — не любов, ні, а звичка до його присутності, до його старості, до його слабкостей.
Вона навчилася грати роль. Покірна дружина. Дбайлива мати. Шанована лікарка. А справжня Олена жила десь усередині, у темній кімнаті пам’яті, до якої вона майже не підходила.
Іноді вона діставала заховану фотографію. Невеликий знімок, який випадково опинився в її сумці в тій поїздці. На ньому вона й Павло в день весілля. Молоді, усміхнені, у світлому вбранні. Вона дивилася на цю жінку й не впізнавала її. Та Олена була тонша, м’якша, певніша у майбутньому. Вона ще не знала, що людину можна зламати так, що вона продовжить жити, але стане іншою.
Потім фотографія зникла. Нурія довго шукала її серед вузликів і старих речей, але не знайшла. Може, хтось із дітей узяв погратися. Може, папір зотлів. Може, сама доля вирішила обірвати останню ниточку.
Вона не здійняла галасу. У якомусь сенсі стало легше.
Поки Нурія вчилася жити в горах, у її колишньому світі почалася паніка.
У шпиталі зрозуміли, що лікарка не повернулася, на другу добу. Спочатку думали: затрималася через дорогу. Потім занепокоїлися. Адміністрація почала з’ясовувати маршрут, зв’язуватися з місцевою медичною владою, вимагати відомостей. Дуже швидко з’ясувалося: офіційного виклику не було. Ніхто не підтверджував, що в тому селі спалах хвороби. Машину знайшли покинутою далеко від дороги, без водія. Самір зник.
Його знайшли за тиждень у прикордонному місті за перевалом. Він був наляканий, змучений, запевняв, що його відпустили вночі за гроші й наказали йти. Він казав, що Олена залишилася в селі, що старійшина поводився дивно, що він злякався й утік. Йому не вірили.
Його допитували довго. Звинувачували у співучасті, тиснули, вимагали зізнання. Самір плакав, клявся, що не знав про викрадення, що думав, ніби доктор сама домовиться, ніби її відпустять уранці. За кілька місяців його відпустили: доказів не було. Він поїхав до родичів у далеке місто й більше ніколи не повертався в гори.
До кінця життя йому снилося обличчя Олени — навіть не звинувачувальне, а мовчазне. І від цього було гірше.
Справа зниклої жінки-лікарки стала скандалом. Посольство вимагало пошуків, розслідування, покарання винних. Місцева влада обіцяла сприяння, але насправді боялася підійматися в райони, де старі родові закони важили більше, ніж печатки й розпорядження.
Пошукова група пройшла кілька поселень. Показували фотографію, обіцяли велику винагороду, розпитували старійшин. Люди знизували плечима. Ніхто нічого не бачив. Ніхто нічого не знав. Або не хотів знати.
Один старий сказав, що чув про жінку-лікарку, яку повезли вище, у села, де чужинців не люблять і владу визнають тільки свою. Але йти туди було небезпечно. Група повернулася без результату.
До рідного міста Олени надіслали офіційне повідомлення: зникла безвісти під час виконання службових обов’язків. Імовірно викрадена або загинула. Пошуки тривають.
Мати Олени, Марія Степанівна, після цього злягла. Серце не витримало. Коли вона опритомніла, повторювала одне:
— Вона жива. Моя дівчинка жива.
Батько, Степан Андрійович, колишній військовий, зовні тримався міцніше. Але саме він почав писати листи в усі можливі відомства: медичним начальникам, оборонним структурам, дипломатам, газетам. Відповіді приходили ввічливі й порожні. Справа перебуває під контролем. Вживаються заходи. У разі появи відомостей родину буде повідомлено.
Павло спочатку не вірив. Потім пив. Потім злився на всіх: на шпиталь, на адміністрацію, на Олену, на себе. За кілька місяців він захотів розлучення. Формально дружина вважалася зниклою безвісти, і це ускладнювало справу, але він домігся свого. Згодом одружився вдруге, завів дітей, збудував інше життя.
Іноді він згадував Олену. Але так, як згадують не людину, а зачинені двері.
Марія Степанівна не здавалася. Щороку в день зникнення доньки вона приходила до дипломатичної установи й питала, чи є новини. Їй відповідали однаково: справу не закрито, пошуки тривають. Але по очах чиновників вона бачила, що ніхто вже не шукає.
За кілька років Олену офіційно визнали загиблою. Датою смерті поставили день зникнення. На кладовищі поруч із могилою батька, який помер раніше часу від серцевого нападу, встановили символічний пам’ятник. Чорний камінь, фотографія, дати. Тридцять чотири роки життя — ніби й справді все закінчилося там, на гірській дорозі.
Марія Степанівна приходила до порожньої могили щонеділі. Приносила квіти, розмовляла з фотографією, розповідала доньці новини. Вона старіла, слабшала, але до останнього повторювала: мати відчуває, коли дитина жива.
Вона померла за роки, так і не дізнавшись правди. Останніми словами були ім’я доньки й запитання, на яке ніхто не зміг відповісти.
А далеко в горах жінка на ім’я Нурія в цей час готувала вечерю, сварила дітей за галас, перевіряла пов’язку в сусідського хлопчика й не знала, що для колишнього світу вона давно лежить під чорним каменем. Можливо, це незнання було милістю. Бо правда додала б до її болю ще один: батьки померли, не дочекавшись. Чоловік пішов в інше життя. Дім, куди вона могла б повернутися, зник.
До середини дев’яностих Нурія прожила в селі чотирнадцять років. Десятеро дітей називали її матір’ю. Старшому Самі було тринадцять, молодша Міра ще лежала в колисці. Тіло Нурії змінилося: стало жилавим, міцним, стомленим. Руки загрубіли від праці. Обличчя обвітрилося. У волоссі з’явилася сивина, хоча їй не було ще й п’ятдесяти.
Вона говорила місцевою мовою вільно, без колишнього чужого акценту. Думала нею. Сварилася нею. Співала дітям нею. Рідна мова відходила дедалі далі. Іноді вона намагалася згадати вірш зі школи, і перший рядок ще спливав, а далі наставала порожнеча.
Її приймальна кімната стала відомою далеко за межами села. Люди приходили з сусідніх поселень, іноді йшли по кілька днів. Нурія лікувала всіх: дітей із запаленням легень, старих із виразками, жінок після тяжких пологів, чоловіків із переломами й ранами.
У неї не було сучасної апаратури, лабораторій, рентгену, аптечних запасів. Але були знання, накопичений досвід і гостре лікарське чуття. Вона навчилася використовувати гірські трави, прожарювати ножі на вогні, кип’ятити нитки, робити шини з дерева, розпізнавати небезпеку за кольором шкіри, диханням, поглядом.
Одного разу до неї принесли хлопчика з гострим запаленням живота. Він кричав від болю, температура піднімалася, живіт був твердий, як дошка. До лікарні далеко, дороги тяжкі, дитина не дожила б.
Нурія зрозуміла: треба різати…
