Вона дала хлопчикові міцний відвар, щоб притлумити біль, звеліла тримати його руки й ноги, прокип’ятила інструменти, обробила шкіру тим, що було під рукою. Шахіра допомагала, мовчазна й бліда. Нурія зробила розріз, знайшла запалений відросток, видалила, зашила. Усю ніч сиділа поруч, прислухаючись до дихання дитини й молячись усім силам, які могли почути.
Хлопчик вижив. За тиждень уже сидів біля дверей і просив коржа.
Після цього люди почали дивитися на Нурію майже з благоговінням. Навіть чоловіки, які зазвичай говорили з жінками зверхньо, схиляли голови й називали її шанованим доктором.
Саїд Камаль пишався. Його дружина приносила домові честь. З роками він став м’якшим. Хвороби зробили те, чого не зміг час: позбавили його колишньої сили. Нурія доглядала його так само, як усіх хворих. Варила відвари для суглобів, стежила, щоб він їв менше жирного, розтирала спину.
Це не було любов’ю. Але життя довше за ненависть. Іноді воно перетворює ворога на старого хворого чоловіка, якому подаєш воду просто тому, що інакше не можеш.
Діти росли. Самі вчився при молитовному домі й готувався стати духовним наставником. Ільяс допомагав у крамниці родичів. Ліна, старша донька, у п’ятнадцять уже була засватана.
Нурія намагалася відкласти весілля. Казала, що дівчинка ще мала, що їй треба вчитися, що здоров’я важливіше. Але Саїд Камаль залишався непохитним. У цьому світі п’ятнадцять років вважалися достатнім віком для заміжжя.
Весілля Ліни Нурія пережила як повторення власного кошмару. Донька сиділа в яскравій сукні, з підведеними очима, налякана й розгублена. Нурія дивилася на неї й бачила себе — тільки багато років тому, у чужій кімнаті, серед жінок, які не могли врятувати.
Вона не могла сказати доньці: тікай. Бо тікати було нікуди. Вона не могла подарувати їй свободу, якої сама не мала.
Після весілля Нурія вперше за довгий час плакала всю ніч. Шахіра знайшла її вранці, сіла поруч і довго мовчала. Потім сказала:
— Ми народжуємо дочок, щоб одного дня віддати їх у чужий дім. Це завжди боляче.
— Ти ніколи не хотіла іншого життя? — спитала Нурія.
Шахіра замислилася.
— Коли була малою, хотіла бути хлопчиком. Хлопчикам можна ходити далеко, вчитися, їздити до міста. Дівчатка чекають, поки за них домовляться. Але потім я народила сина. Потім доньку. І зрозуміла: у жінок теж є сила. Ми даємо життя. Ми тримаємо дім. Без нас нічого не буде.
Нурія слухала й думала: так, це сила. Але чому жінці не можна бути ще й лікаркою, вченою, мандрівницею, ким завгодно? Чому її долю обирають за неї?
Вона не сказала цього вголос. Тут такі запитання не змінювали нічого.
Але своїм донькам вона намагалася дати більше, ніж отримала сама в цьому домі. Вчила їх читати й писати, пояснювала, як влаштоване тіло, як народжується хвороба, чому чиста вода важливіша за молитви при рані, як збивати жар. Синів учила іншого: жінка не річ, не худоба, не нагорода. У неї є страх, біль, думки, гідність.
Самі слухав особливо уважно. Він був серйозним хлопчиком і часом ставив запитання, від яких Нурія завмирала.
— Мамо, звідки ти все це знаєш? Хто навчив тебе лікувати?
— Я вчилася давно, — відповідала вона. — В іншій землі.
— Де?
— Далеко на півночі. Там узимку багато снігу.
Для Самі це звучало як казка. Північна столиця, лікарні, інститути, дороги, якими ходили трамваї, жінки в білих халатах — усе це здавалося йому таким самим неймовірним, як історії про давніх царів.
Іноді Нурія сама сумнівалася: чи було те життя? Може, вона вигадала його, щоб не збожеволіти? Вона пам’ятала інститут, але вже не обличчя однокурсників. Пам’ятала лікарню, але не імена колег. Пам’ятала Павла, але не могла відновити його голос.
Пам’ять стиралася, поступаючись місцем іншому життю: перші кроки Самі, хвороба Ільяса, весілля Ліни, смерть маленької доньки, яку вона не змогла врятувати від гарячки, попри всі знання. Оце було справжнім. Відчутним. Її.
Забуття виявилося милосердям. Пам’ять — ножем.
Навесні, через сімнадцять років після зникнення Олени Орлової, до села приїхала гуманітарна медична місія. Два позашляховики з емблемами міжнародної організації піднялися дорогою, де чужі машини з’являлися рідко. Люди приїхали щеплювати дітей, роздавати вітаміни, говорити про гігієну й хвороби.
Нурія зустріла їх насторожено. Чужі люди завжди приносили зміни, а зміни в горах рідко бували легкими.
Саїд Камаль довго говорив із ними через перекладачів, потім дозволив працювати.
— Якщо Всевишній забажає, діти будуть здорові, — сказав він. — А якщо не забажає, не допоможе ніхто.
У місії було кілька людей: два лікарі, медсестра, водій і перекладачі. Один із них говорив мовою, від якої у Нурії раптом здригнулося серце. Вона була не її рідною, але схожою за звучанням — м’якою, знайомою, ніби за зачиненими дверима хтось наспівував забуту пісню.
Вона підійшла й запропонувала допомогу…
