Що довший список, то менше лишається місця для всього іншого. Тієї ночі я вперше по-справжньому заплакала. Недовго, хвилин десять, мабуть.
Сиділа на кухні в темряві й плакала не за Кирилом, а за Ларисою. За п’ятнадцятьма роками дружби, за тим, як ми з нею були на похороні Сергія, і я тримала її за руку. За тим, що зрада від близьких завжди б’є точніше, ніж від ворогів.
Бо, довіряючи, я сама вказала їм уразливе місце. Потім умилася, заварила чай і відкрила ноутбук. Роботи було багато, і це було добре.
Наступного дня я увійшла до будівлі холдингу о пів на дев’яту. Охоронець на вході, немолодий чоловік на ім’я Семен, який працював тут довше, ніж я себе пам’ятала, звично кивнув мені.
Я зайшла в ліфт і натиснула кнопку третього поверху — там не було ні кабінету батька, ні кабінету Кирила. На третьому поверсі розташовувалися фінансово-економічний відділ і архів первинної документації. Михайло Олегович Ткаченко вже чекав на мене там.
Йому було за п’ятдесят, він був невисокий, кремезний, з акуратними сивими вусами й звичкою говорити дуже тихо. Так тихо, що співрозмовники мимоволі нахилялися, щоб краще чути. Батько познайомив нас іще вчора ввечері телефоном.
Коротко, по суті. «Оксанка працюватиме з вами, довіряєте їй так само, як мені». «Оксано Богданівно, — сказав Михайло Олегович, — я підготував вибірку за вісімнадцять місяців. Із чого почнемо?» «З постачальників», — сказала я. «Із тих двох, що ви знайшли». Він кивнув і відкрив першу папку. Ми працювали мовчки, майже не розмовляли, тільки зрідка я уточнювала деталі, він відповідав коротко.
У якийсь момент двері до кімнати відчинилися, і на порозі з’явився Максим, племінник Людмили Андріївни, начальник постачання. Він побачив мене й зупинився. Я підвела на нього погляд і нічого не сказала.
«Оксано Богданівно, — промовив він обережно, — ви працюєте тут сьогодні?» «Так, — відповіла я, — і завтра теж, і післязавтра». Він потупцював на порозі й пішов. Я повернулася до документів.
За годину мені написав Кирило. «Нам треба поговорити про холдинг». Я прибрала телефон у сумку й продовжила роботу.
До обіду в мене було досить, щоб зрозуміти: Михайло Олегович мав рацію в усіх пунктах. Цифри не брешуть. Цифри — це єдине, що не вміє прикидатися.
Я закрила папку й подивилася у вікно. Внизу, у дворі холдингу, стояли машини, ходили люди, хтось вивантажував папір для принтерів. Звичайний робочий день.
Ніхто не знав, що від цього ранку щось незворотно змінилося. Але знала я. Внутрішня перевірка в холдингу — це не обшук і не скандал. Це стоси паперу, тихі переговорні кімнати й люди з калькуляторами.
Ззовні це дуже нудно, а зсередини — дуже страшно. Якщо є чого боятися. Наказ батько підписав у перший же день.
Формулювання було стандартне. «Проведення внутрішнього аудиту фінансово-господарської діяльності за напрямом закупівель і тендерного супроводу за період 18 місяців». Жодного слова про конкретних людей, жодного натяку на підозри.
Просто планова перевірка. Таке трапляється в будь-якій компанії. Але люди, яким було чого боятися, вміють читати між рядків…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
