Максим Кравченко того ж дня попросився на лікарняний. У нього прихопило спину. Юрій передбачив це й порадив батькові оформити лікарняний без заперечень.
Нехай іде. Його документи нікуди не дінуться, а фізична присутність в офісі нам поки не потрібна. Ірина спробувала зайти до батька напряму.
Попросила п’ять хвилин. Секретарка Тамара Миколаївна, яка працювала з батьком двадцять років і вміла читати ситуації без пояснень, відповіла, що Богдан Степанович зайнятий до кінця тижня. Ірина вийшла з приймальні з білим обличчям.
Владислав із тендерного відділу не робив нічого. Просто сидів на своєму місці, усміхався всім, як завжди, і працював. Це був найрозумніший із них.
Або найобережніший. Кирило з’явився в холдингу на другий день о пів на десяту. Я була в цей час в архіві з Михайлом Олеговичем.
Ми розбирали договори з підставними постачальниками. Коли я піднялася на четвертий поверх по чергову папку, зіткнулася з ним біля кавомашини. Ми дивилися одне на одного кілька секунд.
Він виглядав так, як виглядають люди, які не спали ніч і випили забагато кави замість того, щоб лягти спати. Під очима тіні, краватка трохи збилася, і цей маленький безлад у його завжди бездоганному вигляді говорив більше, ніж будь-які слова. «Оксанко», — сказав він.
«Кириле», — відповіла я. «Ти могла б попередити мене про аудит». «Фінансового директора повідомляють наказом. Ти отримав наказ».
«Я отримав наказ, — повторив він. — Ти розумієш, що це виглядає як…» «Як внутрішня перевірка, — перебила я. — Бо це і є внутрішня перевірка. Кириле, якщо тобі нічого приховувати, тобі нема про що хвилюватися».
Він довго дивився на мене, потім узяв каву й пішов до свого кабінету. Я взяла папку й повернулася до Михайла Олеговича. На четвертий день зателефонувала Людмила Андріївна.
Я побачила її ім’я на екрані й кілька секунд дивилася на нього, потім відповіла. «Оксано», — сказав голос свекрухи. Вона ніколи не називала мене Оксанкою, завжди повним ім’ям.
Це було частиною її манери тримати дистанцію, водночас виглядаючи шанобливо. «Нам треба поговорити». «Я вас слухаю».
«Не телефоном. Ти можеш приїхати? Або я можу до тебе?» «Можете приїхати», — сказала я. «Сьогодні, о сьомій вечора». Вона приїхала рівно о сьомій.
Людмила Андріївна завжди була пунктуальна — це в ній я поважала. Пальто акуратне, волосся вкладене, сумочка на лікті. Вона увійшла до квартири й оглянулася, не з цікавості, а як людина, яка звикла оцінювати простір.
Речей Кирила в квартирі вже не було, вона це помітила, але нічого не сказала. Я запропонувала чай, вона відмовилася. Ми сіли у вітальні.
«Оксано, — почала вона. — Я розумію, що ти зараз злишся, і в тебе є підстави. Але я хочу, щоб ти розуміла одну річ. Усе, що Кирило робив, він робив заради сім’ї. Заради вас двох, щоб забезпечити майбутнє». «Чиє майбутнє?» — спитала я спокійно.
Вона трохи затнулася. «Вашої сім’ї». «Людмило Андріївно, — сказала я. — Ваш син рік жив із моєю подругою. Ваша знайома зараз головна бухгалтерка холдингу, який належить моєму батькові. Ваш племінник очолює закупівлі в тому самому холдингу. І за півтора року через ці закупівлі близько сорока мільйонів було переведено компаніям, які не мають ні складів, ні працівників, ні реального бізнесу. Це не забезпечення майбутнього, це дещо інше». Вона довго мовчала, потім підвела на мене погляд. «У тебе немає доказів».
«Є, — сказала я. — Їх збирали три місяці. Акуратно, методично, з підписами й печатками. Юрій уже вивчив матеріали. Після завершення внутрішнього аудиту ми звернемося до слідчої служби»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
