Людмила Андріївна не змінилася на обличчі. Вона вміла триматися.
Це в ній я теж завжди помічала. Не з поваги, просто як факт. «Ти готова зламати людям життя, — промовила вона тихо, — через те, що чоловік тебе розлюбив».
Я подивилася на неї. «Людмило Андріївно, — сказала я, — те, що Кирило розлюбив мене або покохав іншу, — це його справа і почасти моя. У суді я цього не пред’являтиму. Але те, що з холдингу мого батька півтора року виводили гроші через схему з підставними компаніями, — це вже не приватна історія. Це кримінальна стаття і ще кілька, якщо Юрій вважатиме за потрібне». «Ти юристка?» — у її голосі було щось гостре.
«Ні, я фінансова аналітикиня, мені цього досить». Вона встала, взяла сумочку, біля дверей обернулася. «Ти ще пошкодуєш про це, Оксано». «Можливо, — відповіла я. — Але сьогодні ввечері я не шкодую. До побачення, Людмило Андріївно». Двері зачинилися. Я почекала кілька секунд, потім встала, пройшла на кухню й увімкнула чайник.
Руки не тремтіли, голос не тремтів. Це добре. Я випила чаю, відкрила ноутбук і написала Юрієві.
«Людмила Андріївна приходила. Розмову записано. Надішлю файл».
Юрій відповів за п’ять хвилин. «Добре, запис може знадобитися». За тиждень перший етап аудиту було завершено.
Ми сиділи в батьковому кабінеті на другому поверсі офісу: я, він і Юрій. На столі лежав підсумковий звіт.
Сорок шість сторінок із таблицями, схемами й додатками. Михайло Олегович готував його чотири дні, майже не йдучи додому. «Резюме», — сказав Юрій.
«Встановлено завищення закупівельних цін по сорока двох позиціях за період вісімнадцять місяців. Сукупна різниця з ринковими цінами становить сорок три мільйони вісімсот тисяч. Гроші переведено двом юридичним особам, зареєстрованим на підставних засновників. Перевірка показала, що обидві юридичні особи існують лише на папері». «Що з тендерами?» — спитала я. «Із тендерами картина інша. Тут прямих грошових потоків немає, але є ознаки витоку конкурентної інформації. Чотири тендери за останній рік холдинг програв у ситуаціях, коли конкурент запропонував ціну на один–три відсотки нижчу. Це може бути збігом, але ймовірність збігу чотири рази поспіль статистично мізерна». «Можна довести?» — спитав батько.
«Напряму — ні. Опосередковано можна спробувати через листування. Нам знадобиться судове рішення про доступ до службової пошти».
Батько кивнув. «Що щодо Кирила?» — спитала я. Юрій помовчав. «Це найскладніше. Його підпис стоїть під усіма фінансовими звітами, які готувала Ірина. Але фінансовий директор не зобов’язаний перевіряти кожен рядок закупівельної документації вручну. Для цього є начальник постачання. Формально він може сказати, що довіряв підлеглому». «Тобто він чистий?» — спитав батько. Не з полегшенням. Просто спитав. «Формально — можливо. Фактично — дуже важко повірити, що фінансовий директор компанії такого масштабу не помічав систематичного завищення цін по сорока двох позиціях упродовж півтора року. Це або недбалість, або умисел. Слідство розбиратиметься. Наше завдання — передати матеріали й дати слідству робити свою роботу». «Коли подаємо?» — спитала я. «Я хотів би ще три дні. Треба оформити супровідну документацію так, щоб усе було бездоганно. Одна помилка у формі — і адвокати знайдуть спосіб затягнути справу». «Три дні», — повторив батько. «Добре».
Ми виходили з кабінету, коли в мене задзвонив телефон. Незнайомий номер. Я відповіла.
«Оксано Богданівно, — сказав чоловічий голос. — Мене звати Назар Петренко. Я телефоную на прохання Лариси Романюк».
Я зупинилася в коридорі. «Слухаю вас». «Лариса просить про зустріч. Вона хоче поговорити з вами особисто. Я її двоюрідний брат. Вона попросила мене зателефонувати, бо ви не відповідаєте на її дзвінки»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
