Це була правда. Лариса телефонувала двічі, я не брала слухавки. Не зі злості, просто поки не була готова до цієї розмови.
«Добре», — сказала я після паузи. «Нехай приїде в суботу. Адресу вона знає».
Лариса приїхала в суботу вранці, без Назара, сама. У простій сірій сукні, без макіяжу, з великим животом, який робив її ходу повільною й обережною. Я відчинила двері.
Ми дивилися одна на одну. Лариса мала поганий вигляд. Не в тому сенсі, що була хвора чи занедбана.
Вона завжди стежила за собою. Просто зникла колишня легкість — звичка усміхатися трохи раніше, ніж співрозмовник устигав сказати щось смішне. «Заходь», — сказала я. Вона зайшла. Пройшла до вітальні, обережно опустилася на диван.
Я принесла воду. Вона взяла склянку обома руками. «Оксанко, — почала вона, — я знаю, що не маю права ні на прощення, ні на розуміння — ні на що. Я просто хочу, щоб ти знала правду. Усю, а не її частину».
«Говори», — сказала я. Лариса зробила ковток води. «Це почалося не рік тому. Це почалося раніше. До весілля. Вашого весілля. Ми з Кирилом познайомилися через кілька місяців після того, як ти привела його додому знайомити з батьком. На корпоративі у твоїй компанії. Ти пам’ятаєш, я приходила тоді. Ви кликали друзів».
Я пам’ятала той вечір. Велика зала, музика, багато людей. «Я не знала, що у вас це серйозно, — вела далі Лариса. — Спочатку я думала, ви просто зустрічаєтеся. Коли зрозуміла, що справа йде до весілля, намагалася припинити. Справді намагалася. Він не відпускав. Я розумію, що це не виправдання». Вона замовкла.
Я не квапила її. «Сергій не знав нічого. Ніколи. Клянуся тобі. Він помер, так і не дізнавшись правди. Коли він загинув, я думала, що це кінець усього. Кінець і покарання. Правильне покарання. Кирило приїхав на третій день. Я його вигнала. Він приїхав за тиждень. Ще раз».
«Ларисо, — сказала я, — навіщо ти мені це розповідаєш?» Вона подивилася на мене. «Бо Кирило бреше тобі. Він скаже тобі або вже сказав, що це я його переслідувала, що це була моя ініціатива, що я скористалася його почуттям провини через Сергія. Це неправда. Це була його ініціатива. Завжди».
Пауза була довгою. «І ще, — сказала Лариса, — Людмила Андріївна знала від самого початку. Не з минулого року, від весілля».
Цього я не очікувала. Попри все, не очікувала саме цього. Вона знала весь час.
«Вона допомагала. Організовувала. Казала йому, як прикриватися, що говорити тобі, коли він затримувався». Лариса дивилася у вікно. «Коли я завагітніла, саме вона придумала історію, що дитина називатиме тебе мамою. Кирило сам до цього не додумався. Це була її ідея». Я сиділа тихо. «Навіщо ти мені це кажеш зараз?» — спитала я знову.
«Бо він подзвонив мені вчора, — сказала Лариса, — після того, як зрозумів, що аудит дійшов до його підписів. Він сказав, що, якщо мене спитають, я маю говорити, що все було з моєї ініціативи, що я сама його переслідувала. Він сказав, що це в інтересах дитини. Щоб у дитини був батько з незаплямованою репутацією, а не фігурант кримінальної справи». Вона перевела погляд на мене. «Я не говоритиму цього, Оксанко. Я багато чого зробила неправильно, але брехати за його сценарієм я не буду»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
