Я встала й пройшлася кімнатою. Зупинилася біля вікна.
«Ларисо, — сказала я, — я не знаю, що робити з тим, що ти щойно сказала. Не в юридичному сенсі. Там усе зрозуміло. Я передам це Юрію». «Я не знаю, що робити з цим у людському сенсі. Розумієш?» «Так», — сказала вона тихо.
«Ти була моєю подругою п’ятнадцять років. Ти була в мене на весіллі. Я тримала тебе за руку на похороні Сергія. І весь час після тієї зустрічі з Кирилом знала». «Увесь цей час», — повторила вона. «Так».
Ми помовчали. «Дитина ні в чому не винна», — сказала я нарешті. «Я хочу, щоб ти це знала».
Лариса кивнула. Її обличчям промайнуло щось. Полегшення чи біль, я не змогла визначити.
«Я не прошу прощення, — сказала вона. — Я просто хотіла, щоб ти знала правду». Вона підвелася з дивана, повільно, з зусиллям, і пішла до виходу.
У передпокої обернулася. «Оксанко, Кирило боїться тебе. Не аудиту й не суду. Тебе. Він завжди тебе боявся. Просто я зрозуміла це надто пізно».
Двері зачинилися. Я залишилася стояти в передпокої. Потім дістала телефон і зателефонувала Юрієві.
Наступні три дні були найзавантаженішими з усіх. Юрій оформлював документи для слідчої служби. Я паралельно працювала з Михайлом Олеговичем.
Ми піднімали протоколи нарад за півтора року. Людмила Андріївна була присутня на нарадах двадцять три рази. У протоколах вона значилася як «консультант з питань операційної діяльності».
Це формулювання не було закріплене в жодному документі з підписом батька. «Хто її так записував?» — спитала я. Михайло Олегович помовчав. «Секретарка фінансової дирекції Юлія, та, що прийшла три роки тому».
«За чиєю рекомендацією?» Він подивився на мене. «Людмила Андріївна». Коло замкнулося акуратно.
Я попросила Юлію зайти до мене в переговорну. Вона увійшла. Молода жінка, років двадцяти восьми, з нервовим поглядом і телефоном, який вона крутила в руках.
«Юліє, — сказала я. — Я хочу поставити вам кілька запитань. Це не допит і не звільнення. Просто розмова. Ви можете відповідати чесно». Вона кивнула. «Хто просив вас записувати Людмилу Андріївну як консультанта в протоколи нарад?» Пауза була невеликою, але помітною.
«Кирило Ігорович, — сказала вона. — Він сказав, що так треба, що це для внутрішніх документів». «Він сказав вам це усно?» «Усно. Один раз, на самому початку. Я так і робила». «Добре. Юліє, ви не порушили закон. Ви виконували доручення безпосереднього керівника. Це важливо. Я прошу вас написати про це письмове пояснення. Спокійно, як ви мені щойно розповіли. Юрій Марченко зв’яжеться з вами сьогодні».
Вона вийшла з виглядом людини, з якої зняли щось важке. Я повернулася до документів. Картина ставала повнішою з кожним днем.
У день, коли Юрій подав матеріали до слідчої служби, в офісі було тихо. Майже неприродно тихо. Люди працювали, ходили з паперами, розмовляли біля кулера; ніхто ззовні нічого не знав.
Кирилові офіційно вручили повідомлення про відсторонення від посади на період розслідування. Це було зроблено за всіма правилами — з підписом, з актом і в присутності двох свідків. Юрій наполягав на бездоганності кожного кроку: жодних приводів для оскарження.
Кирило взяв папери, прочитав, поклав на стіл. Підвів погляд не на Юрія, а на мене. Я стояла біля вікна трохи осторонь.
«Це ти», — сказав він. «Це закон», — відповіла я. «Через особисте, через Ларису. Ти робиш це через особисте».
«Кириле, — сказав Юрій спокійно. — Вас відсторонюють на підставі матеріалів внутрішнього аудиту. Якщо ви не згодні з цим рішенням, ви маєте право звернутися до суду».
Кирило ще кілька секунд дивився на мене, потім підвівся, взяв піджак і вийшов. Я видихнула. Тихо, майже нечутно…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
