Він кивнув. Не став говорити нічого зайвого — у цьому він завжди був сильний. Умів довіряти своїм дітям так, що ця довіра відчувалася як опора, а не як тягар.
Я поїхала близько першої ночі. Їхала порожнім містом, і в голові не було жодної зайвої думки. Лише чіткі завдання, вишикувані в чергу.
Завтра вранці о дев’ятій — зустріч із Юрієм. Потім розмова з Михайлом Олеговичем. Потім перегляд первинної документації із закупівель за півтора року.
Це була велика робота — на тиждень, не менше. Вдома я відчинила шафу й дістала валізу. Середню, дорожню, з якою зазвичай їздила у відрядження.
Почала акуратно складати в неї речі Кирила. Сорочки, штани, краватки. Усе те, що я стільки разів прасувала, вішала, добирала до костюмів.
Працювала методично, не поспішаючи. Це не був жест гніву. Це була інвентаризація, відокремлення чужого від свого.
У нижній шухляді комода я знайшла обручку. Його обручку, не мою. Вона лежала під шкарпетками, акуратно загорнута в носову хустинку.
Отже, він зняв її давно. Так давно, що встиг прибрати в зручне місце. Я поклала обручку на кришку валізи.
Потім вийшла на кухню, зварила каву й відкрила ноутбук. Роботи було багато. Починати треба було просто зараз.
Кирило повернувся вранці, раніше, ніж я очікувала. Дзвінка не було. Він просто вставив ключ у замок, увійшов у передпокій і зупинився, побачивши валізу біля стіни.
Я сиділа за кухонним столом із чашкою кави й ноутбуком. Коли він зайшов на кухню, я закрила кришку комп’ютера й подивилася на нього. Кирило мав поганий вигляд.
Не так виглядають люди після безсонної ночі. Це було інше. Таке обличчя буває в тих, кого застали зненацька: він ніби всю ніч прокручував варіанти й не знайшов жодного доброго. «Оксанко», — сказав він. «Валіза біля дверей, — сказала я. — Твої речі зібрані. Ключі залиш на полиці». «Я хочу поговорити». «Я тебе чую».
Він сів навпроти. Деякий час мовчав, я чекала. «Це не те, що ти думаєш», — почав він нарешті.
«Кириле, — вимовила я рівно, без інтонації. — Я фінансова аналітикиня. Я вмію працювати з даними. Лариса розповіла мені все особисто, при тобі: рік, дитина, твоя мати з фруктами. Що саме не те?» Він не відповів.
«Я подала заяву до суду сьогодні вранці», — сказала я. Це було неправдою. Заяву я подам за кілька днів, коли все буде оформлено через Юрія. Але його реакція мені була потрібна зараз.
Кирило дивився на мене. «Ти серйозно?» «Цілком серйозно». «Оксанко, ми одружені чотири роки. Ти не можеш просто отак». «Можу, — сказала я. — І зроблю. Щодо майна — через Юрія. У нього твої контакти є». «Юрій — юрист холдингу. Він не може…» «У справі про розлучення Юрій представляє мене особисто, а щодо перевірки — холдинг. Це дві різні справи». Пауза була довгою.
«Дві різні справи», — повторив він повільно. «Так». Він дивився на мене.
Щось змінилося в його погляді. Залишки звичної самовпевненості почали осипатися, як штукатурка зі старої стіни. За нею проступало щось інше.
Розгубленість це була чи страх — я поки не могла зрозуміти. «Що ти маєш на увазі під словом “холдинг”?» — спитав він. «Я маю на увазі те, що сказала, — відповіла я. — Кириле, візьми валізу й ключі залиш на полиці».
Він підвівся, зробив кілька кроків до дверей, зупинився. «Оксанко, ти не розумієш, що робиш». «Дуже добре розумію».
«Якщо ти думаєш, що можеш просто…» «Кириле, — перебила я, не даючи йому договорити, — просто йди». Він ішов довго. Тупцяв у передпокої, надягав пальто, брав валізу, ставив, знову брав.
Ніби чекав, що я вийду, зупиню його, скажу щось інше. Я не вийшла. Двері зачинилися…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
