«Три місяці тому, — сказав він, сідаючи, — наш головний інженер Михайло Олегович прийшов до мене. Він займається закупівлями будматеріалів, ти знаєш. Він приніс порівняльну таблицю цін: що ми платимо нашим постачальникам і що платять конкуренти за аналогічні позиції. Різниця була суттєва». Він відкрив папку й повернув її до мене.
Я дивилася на цифри. Цифри були погані. «Максим Кравченко, племінник Людмили Андріївни, керує закупівлями», — сказав батько.
«Я попросив Михайла Олеговича тихо зібрати інформацію. Він збирав три місяці». «І ти мовчав?» «Я чекав, Оксанко».
Він подивився на мене прямо. «Я чекав, бо не хотів робити це раніше, ніж ти сама прийдеш. Бо ти — моя донька, а Кирило — твій чоловік, і я не мав права руйнувати твій шлюб власними руками, поки ти сама не зрозуміла, що він уже зруйнований».
Я дивилася на папку. «Покажи мені все», — сказала я. Ми сиділи до півночі. Цифри в папці складалися в картину, яку я, як фінансова аналітикиня, вміла читати.
Картина була така. Максим Кравченко за півтора року роботи на посаді начальника постачання методично збільшував закупівельні ціни по десятках позицій. Покрівельні матеріали, арматура, утеплювачі, сантехніка.
Збільшення було невелике по кожній позиції — три, п’ять, сім відсотків. Достатньо маленьке, щоб не впадати в око при поверхневому перегляді. Але в сумі за півтора року це становило близько сорока мільйонів.
Гроші йшли двом постачальникам. Обидва були зареєстровані приблизно в один час. Обидва мали юридичні адреси в іншому регіоні.
Обидва не мали ні власних складів, ні виробничих потужностей. Обидва, якщо називати речі своїми іменами, існували на папері. Ірина, головна бухгалтерка, яку теж рекомендувала Людмила Андріївна, проводила всі ці платежі без запитань.
Або із запитаннями, але не тими, які ставлять уголос. У Владислава з тендерного відділу ситуація була інша, але не краща. Кілька великих тендерів за останній рік холдинг програв конкурентам із підозрілою точністю.
Ніби конкуренти знали рівно стільки, щоб запропонувати трохи менше. Так буває, коли хтось зливає конкурентам інформацію про власні цінові пропозиції. «Ти розумієш, що це кримінальна справа?» — сказала я батькові.
«Розумію». «І ти три місяці тримав це в себе?» «Я збирав докази. Без доказів — це просто звинувачення, а звинувачення без доказів суд не прийме».
Михайло Олегович працював акуратно. «Зараз у нас є документальна база». Я закрила папку, помовчала.
«Кирило знав про це?» Батько не відповів одразу. «Кирило підписував звіти, які готувала Ірина», — сказав він нарешті.
Він бачив те, що вона йому показувала. Чи знав він, що бачить не все, — це питання, на яке поки немає однозначної відповіді. «Але ти підозрюєш, що знав?» «Я підозрюю, що міг знати. Цього досить, щоб провести розслідування». Я встала й пройшлася верандою. Сад був темний, у темряві пахло скошеною травою й чимось квітучим.
Я не знала, чим саме, не розбиралася в рослинах так, як батько. «Тату, — сказала я, — ти розумієш, що все це треба робити через юриста?» «Юрій уже в курсі, я подзвонив йому годину тому». Юрій Марченко був корпоративним юристом холдингу вже дванадцять років.
Спокійна й методична людина, яка розмовляла неголосно й завжди називала проблеми їхніми справжніми іменами, без пом’якшень і без перебільшень. «Добре, — сказала я, — тоді завтра вранці зустріч утрьох. Спочатку ми вибудовуємо юридичну стратегію, потім діємо. Жодних рухів завчасно, жодних дзвінків Кирилові цієї ночі». Батько дивився на мене. «Ти впораєшся?» «Так», — сказала я. «Я не про роботу».
Я зустріла його погляд. «Я знаю, що ти маєш на увазі. Так, тату, я впораюся»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
