Златі розповіли вранці, за сніданком. Вона сиділа на своєму звичному місці біля вікна, бовтала ногами під стільцем і зосереджено розмішувала кашу, ніби від цього залежав результат якогось важливого досліду. Назар поставив перед нею чашку какао, Олена сіла навпроти й на кілька секунд упіймала себе на дивному хвилюванні.
В операційній вона вміла повідомляти людям найтяжчі речі. Уміла добирати правильний тон, тримати паузу, не ховати очей. Але зараз треба було сказати дитині добру новину, і чомусь від цього серце билося швидше.
— Злато, — почав Назар.
Дівчинка підвела очі. Ложка завмерла в повітрі.
— Що? Я нічого не розбила.
— Ми й не кажемо, що розбила.
— Тоді кажіть. У дорослих такий голос буває, коли вони хочуть щось повідомити й думають, ніби діти самі не здогадаються.
Олена не стрималася й усміхнулася.
— Ми з твоїм татом вирішили, що житимемо разом.
Злата подивилася на неї, потім на Назара. Не здивовано. Радше з тим виразом, із яким доросла людина вислуховує нарешті підтвердження давно очевидного факту.
— Нарешті, — сказала вона.
Назар відкинувся на спинку стільця.
— І це вся реакція?
— А яка потрібна? Я чекала.
— Ти чекала?
— Звісно. Ви обоє дуже повільні.
Олена опустила очі до своєї чашки, щоб не засміятися надто явно.
— У якому сенсі повільні? — спитав Назар.
— У прямому. Я ще влітку зрозуміла. Коли ми їздили по черешню. Олена тоді сама поставила чайник, а ти нічого не сказав. Якщо доросла людина ставить чайник на нашій кухні, а ти не кажеш «де що лежить», значить, це вже майже сім’я.
Назар подивився на Олену. Погляд був теплий, трохи розгублений і дуже живий.
— Логіка залізна, — промовив він.
— Я ж казала, що математика — це філософія.
Злата знову взялася за ложку, але за секунду зупинилася.
— Олена житиме тут?
— Якщо ти не проти, — сказала Олена.
— Я за. Тільки треба вирішити важливе питання.
— Яке?
— Можна я зватиму тебе просто Олена? А не Олена Степанівна. Олена Степанівна довго. Поки скажеш, уже забудеш, навіщо кликав.
Олена відчула, як у горлі стало тісно. Не від болю. Від чогось іншого, незвичного.
— Можна.
— Добре. Тоді домовилися.
Злата повернулася до каші з виглядом людини, яка щойно закрила серйозне сімейне питання й тепер може спокійно займатися сніданком.
Назар мовчав. Олена теж. Вони дивилися на дівчинку, яка їла, хмурилася на грудочки в каші й не підозрювала, як легко своїм одним «домовилися» зробила те, на що дорослі іноді витрачають місяці обережних розмов…
