Обручку Назар купив сам. Без обговорень, без довгих походів по магазинах, без спроб вивідати в Олени, який метал їй подобається і чи потрібне каміння. У цьому був увесь він: якщо рішення ухвалене, далі йде вчинок.
Якось увечері Олена повернулася з клініки пізніше, ніж звичайно. Утомлена, з ломотою в плечах після довгої операції й тим глухим відчуттям у голові, коли ще чуєш звуки моніторів, хоча вже стоїш у передпокої. На кухні горіло м’яке світло. Злата робила уроки, Назар різав хліб.
На столі поруч із її горнятком лежала обручка.
Не в оксамитовій коробочці, не під серветкою, не всередині якогось десерту. Просто лежала на дерев’яній поверхні, спокійна й точна, ніби й мала з’явитися саме так. Жовте золото, тонкий обідок, жодного каменя.
Олена зупинилася біля стільця.
— Це що?
— Обручка, — відповів Назар.
Злата підвела голову від зошита.
— Тату, вона бачить, що обручка.
— Я про всяк випадок уточнив.
— Вона тобі? — спитала Злата в Олени, хоча з її обличчя було ясно, що відповідь вона давно знає.
Олена взяла обручку обережно. Вона виявилася теплою — мабуть, від того, що лежала поруч із горнятком. Вона надягла її на палець, і обручка сіла так точно, ніби завжди там була.
— Звідки ти знав розмір?
Назар спокійно поставив на стіл тарілку.
— Лариса допомогла.
— Лариса знає мій розмір обручки?
— Лариса знає все, — сказала Злата. — Я це давно зрозуміла. Вона навіть знає, коли я ховаю печиво в тумбочці.
— Бо ти лишаєш крихти, — зауважив Назар.
— Це не доказ.
Олена дивилася на обручку. Просту, без спроби справити враження, без нарочитої розкоші. Зовсім не схожу на ту, яку колись приніс Вадим у коробочці й поклав перед нею, як логічне продовження довгих стосунків.
Ця обручка була іншою. Не обіцянкою красивої картинки, а тихим знаком: я поруч, ти поруч, ми вирішили.
— Підходить? — спитав Назар.
Вона підвела на нього очі.
— Так.
— Добре.
Злата закрила зошит.
— Значить, усе офіційно майже вирішено?
— Майже, — сказав Назар.
— Тоді мені потрібна гарна сукня.
— Тобі?
— Звісно. Я ж буду головна по обручках. Чи ви думали впоратися без мене?
Назар зробив вигляд, що замислився.
— Я б не ризикнув.
— Правильно.
Вони розписалися в лютому. Вибрали не ту стару будівлю з колонами, де колись усе закінчилося чужим сміхом і скляним дзвоном келихів, а маленьке відділення в спокійному районі. Там не було парадних сходів, широкого вестибюля й важкого урочистого повітря. Тільки світлі стіни, кілька стільців біля вікна, жінка-реєстраторка з м’яким голосом і живими очима.
Прийшли майже без гостей. З боку Олени була Ольга Рябчук, сувора й ошатна, у темно-синій сукні, з букетом, який тримала так, ніби це хірургічний інструмент. З боку Назара — його давній друг Ростислав, високий, трохи сутулий чоловік із доброю усмішкою й звичкою жартувати там, де всі інші починають хвилюватися.
Марія Семенівна приїхала вранці. Привезла пиріг, загорнутий у рушник, і сказала, що тортів навколо й так вистачає, а нормальний пиріг зайвим не буває. Вона трималася з такою гідністю, ніби саме такого весілля завжди й чекала для доньки: без зайвого шуму, без показного блиску, але з людьми, яким можна довіряти.
Злата готувалася серйозніше за всіх. Вона сама знайшла вдома маленьку подушечку, потренувалася нести обручки спочатку на ґудзиках, потім на двох монетах, потім на справжніх обручках, але тільки під суворим наглядом Назара. Кілька разів пройшла від дверей кухні до столу, випроставши спину й піднявши підборіддя.
— Не надто повільно? — питала вона.
— Урочисто, — відповідала Олена.
— Урочисто — це добре.
У день розпису Злата йшла так зосереджено, що навіть реєстраторка, звикла до найрізноманітніших церемоній, усміхнулася без службової ввічливості. Дівчинка тримала подушечку двома руками, ступала обережно, але впевнено, і на її обличчі було написано: завдання відповідальне, помилок бути не повинно…
