— Злато, ти сьогодні їла? — спитала Олена, повертаючись до огляду.
— Кашу, — дівчинка скривилася. — Вона погана.
— Лікарняна каша зобов’язана бути поганою. Такий закон природи.
— А вдома тато варить з родзинками.
— Ось тому вдома краще.
Злата подумала й погодилася з виглядом людини, яка давно підозрювала цю істину.
Олена зробила необхідні записи, попрощалася й вийшла в коридор. Назар вийшов слідом.
— Зачекайте хвилину.
Вона зупинилася.
Він стояв біля стіни майже так само, як того ранку біля дверей операційної. Тільки руки тепер не були зчеплені до білих кісточок.
— Я хочу вас віддячити, — сказав він. — Не формально. Нормально.
— Не треба.
— Треба.
Він сказав це без натиску, ніби уточнив очевидне.
— Грошима не можна, я розумію. І не хочу так. Але я щось придумаю.
Олена дивилася на нього. Він справді розумів, що вдячність не має бути купівлею.
— Добре, — сказала вона. — Придумайте.
Наступні дні стали схожими на спробу зібрати себе наново. Олена працювала, жила в Ольги, шукала квартиру, відповідала на мамині короткі повідомлення й намагалася не думати про Вадима більше, ніж потрібно.
Головний лікар, Григорій Маркович Лозинський, викликав її до себе на четвертий день. Сказав, що чув про деякі обставини. Судячи з усього, чув він їх від Лариси, яка в клініці знала все раніше за офіційні оголошення.
— У сусідньому будинку за два тижні звільняється квартира, — сказав він. — Невелика, але пристойна. Якщо треба — скажи.
— Треба, — відповіла Олена.
Він кивнув, не питаючи зайвого. Іноді допомога виглядає саме так: без обіймів, без довгих слів, просто людина робить те, що може.
Злата одужувала швидше, ніж очікували. На четверту добу вона вже сиділа в ліжку й вимагала олівці. На п’яту ходила палатою, притримуючись за стіну. На шосту Назар приніс альбом, і дівчинка відразу почала малювати, висунувши язика від старання.
Олена заходила до неї щодня. Спочатку казала собі, що це контроль післяопераційного стану. Потім перестала шукати виправдання.
Назар майже завжди був поруч. Працював просто в палаті: ноутбук, роздруковані папери, короткі дзвінки. Він не скаржився, не просив співчуття, не демонстрував утому. Просто був із донькою, ніби іншого варіанту не існувало.
На п’ятий день він знову вийшов за Оленою в коридор.
— Я дізнався, що ви шукаєте житло.
— Звідки?
— Лариса сказала.
— Лариса багато чого каже.
— Так, — у кутиках його очей здригнулося щось схоже на усмішку. — Я вже зрозумів.
Він помовчав.
— У мене є порожня квартира. За два квартали звідси. Ми зі Златою живемо за містом, а та квартира стоїть зачинена. Можу здати вам на звичайних умовах.
Олена насупилася.
— Це буде дивно.
— Чому?
— Ви батько моєї пацієнтки.
— Скоро колишньої пацієнтки.
— Все одно.
— Олено Степанівно, — сказав він уперше на ім’я та по батькові, і це прозвучало не офіційно, а якось спокійно. — Я не намагаюся поставити вас у незручне становище. Квартира справді порожня. Ціна буде звичайна. Якщо вам незручно, я більше не порушуватиму цю тему.
Вона подумала.
— Подивитися можна.
— Завтра будь-коли.
Квартира виявилася хорошою. Другий поверх, дві кімнати, світлі вікна, нормальний ремонт, сухі стіни. Більша, ніж Олена розраховувала, але ціна була розумною. В одній кімнаті стояла книжкова шафа. Майже порожня, лише кілька товстих томів із будівельних конструкцій лежали на нижній полиці.
— Ви проєктувальник? — спитала Олена.
— У мене своя фірма. Розрахунки, проєкти, супровід.
— А книжки?
— Залишив, коли переїжджав. Забув забрати.
Він відповів просто, без бажання розповідати про себе більше. Олена відзначила це. Вадим завжди говорив про себе сам, навіть коли його не питали. Назар відповідав тільки на запитання.
— Беру, — сказала вона.
Через десять днів після тієї квітневої п’ятниці Олена переїхала. Дві валізи, коробка з книжками, робоча сумка. Речей, як і раніше, було мало, але тепер у них з’явилося місце.
Вона розставила книжки й зрозуміла, що однієї шафи не вистачить. Довелося купити ще одну полицю. Чужі томи з будівельних конструкцій на нижній полиці вона не чіпала.
Злату виписали на дванадцятий день. Олена була на чергуванні й дізналася про це, звісно ж, від Лариси.
— Ковалі поїхали. Дівчинка просила передати спасибі й сказала, що намалює тобі портрет.
— Мені?
— Тобі. Питала, як правильно написати твоє ім’я.
Олена думала про це майже всю решту зміни.
Увечері подзвонив Назар.
— Злата вдома. Почувається нормально. Насамперед зажадала олівці.
— Хороша ознака.
— Я теж так вирішив.
Пауза тривала недовго, але в ній було щось тепле.
— Вона хоче передати вам малюнок. Можна заїхати?
— Краще я до вас, якщо ви не проти. Після виписки все одно варто подивитися, як вона.
— Тоді завтра?
— Завтра.
Вони жили в будинку за містом. Не у великому розкішному особняку, а в справжньому будинку — з ґанком, ділянкою й яблунею біля входу. Олена їхала туди ввечері й думала, що зовсім недавно їхала за іншою адресою, в інше життя, до іншої людини. Минуло менше двох тижнів, а той ранок уже здавався чужим.
Злата вискочила на ґанок ще до того, як Олена встигла вийти з машини. На ній була рожева піжама з ведмедиками, у руках — аркуш паперу.
— Я намалювала! Тату, не давай їй піти, поки вона не подивиться!
— Злато, ти в піжамі, — сказав Назар.
— Зате швидко!
Олена взяла малюнок. На аркуші були дві фігури: велика й маленька. Між ними щось схоже чи то на сонце, чи то на серце. Внизу великими друкованими літерами було написано: «Доктор Олена і я».
— Дуже гарно, — сказала Олена.
— Це ви. Тільки у вас чотири пальці й волосся в різні боки. Але це точно ви.
— Я впізнала.
— А це я. Я теж крива, але це не страшно.
— Зовсім не страшно.
— Заходьте, — сказав Назар. — Я зварив каву.
Будинок усередині виявився таким, яким Олена чомусь уявляла його дорогою: практичним, без зайвих прикрас, але живим. Книжки на полицях, дитячі малюнки на холодильнику, великий стіл біля вікна, завалений кресленнями. Назар прибрав папери вбік і поставив горнятка. Злата залізла на диван, накрилася пледом і ввімкнула мультфільм із виглядом людини, яка виконала всі важливі обов’язки.
— Як вона насправді? — тихо спитав Назар, поки донька дивилася в екран.
— Добре. Але після такої операції треба стежити за імунітетом. Я дам пам’ятку. Щеплення, обережність, спостереження. Діти відновлюються швидше за дорослих, але легковажності тут бути не повинно.
Він слухав уважно. Не просто кивав, а запам’ятовував.
— Є запитання?
— Одне. Не медичне.
— Яке?
— Як ви?
Олена не чекала. Це запитання виявилося надто простим і тому важким.
— Нормально.
— Це не відповідь.
— Поки що єдина, яка в мене є.
Назар кивнув і не став тиснути. Це теж було несподівано.
— Квартира підійшла?
— Так. Дякую.
— Полиць вистачило?
— Купила ще одну.
— Логічно. Там місця мало.
Вони помовчали. За вікном темніло повільно, по-травневому. Злата на дивані заснула просто під увімкнений мультфільм: спершу притихла, потім згорнулася на боці під пледом. Назар вимкнув телевізор, поправив плед і повернувся до столу.
— Вона засинає де завгодно, — сказав він. — Як кошеня.
— Корисна якість.
— Іноді дуже.
Олена допила каву.
— Мені час.
— Звісно.
Він провів її до дверей. У передпокої вона вдягла куртку й обернулася.
— Назаре Андрійовичу.
— Так?
— Дякую за каву.
Він подивився на неї спокійно.
— Приїжджайте ще. Злата буде рада.
Це прозвучало просто. Майже без підтексту. Або з таким легким, що його можна було не помітити, якщо не хотіти помічати.
Олена не знала, чи хоче помічати…
