— Приїду, — сказала вона.
Поки Олена звикала до нової квартири, нового маршруту до клініки й нового відчуття тиші, в іншій частині міста тривала історія, в якій її ім’я ще звучало, але сама вона вже не брала участі.
Про події вона дізнавалася не відразу. Уривками. Від Ольги, від Лариси, від людей, які ніколи не називають джерела, але завжди в курсі.
Вадим і Катерина влаштували повноцінний весільний банкет через три тижні після реєстрації. У тому самому ресторані, який Галина Аркадіївна вибирала для первісного весілля. Зала була оплачена, меню затверджене, квіти замовлені. Просто змінилися імена на табличках і жінка поруч із нареченим.
Олена вислухала це в ординаторській, кивнула й спитала:
— Кава ще лишилася?
Катерина подзвонила через місяць. Олена відповіла не тому, що хотіла говорити. Їй треба було один раз зачинити двері.
— Олено, я хочу пояснити, — почала Катерина.
— Не треба.
— Ні, треба. Ти маєш зрозуміти, це не було проти тебе. Ми з Вадимом просто…
— Катю.
— Що?
— Я не злюся.
У слухавці стало тихо.
— Не злишся?
— Ні. Мені неприємно. Мені шкода, що я так довго не бачила очевидного. Мабуть, усі навколо розуміли раніше за мене.
— Ти не винна.
— Я й не казала, що винна. Я сказала — не бачила. Це інше.
— Олено, я справді…
— Нам більше немає про що говорити. Не тому, що я тебе ненавиджу. Просто розмови не лишилося.
Вона натиснула відбій.
Телефон згас. Кілька секунд було тихо. Потім надійшло повідомлення від Назара.
«Злата просить уточнити, чи любите ви черешню. Каже, це важливо для науки».
Олена дивилася на екран довше, ніж треба було. Потім написала:
«Люблю. Для науки».
За дві хвилини надійшла відповідь:
«Вона сказала: дякую, наукове питання закрито».
Олена прибрала телефон у кишеню. Потім дістала знову.
«Як Злата?»
«Добре. Сьогодні вперше попросилася надвір. Пів години на лавці. Більше поки не можна. Обурена».
«Це хороша динаміка».
«Вона сказала: “Тату, хороша динаміка — це не пів години. Хороша динаміка — це скільки хочу”. Цитую дослівно».
Олена ледь не засміялася.
Травень минав спокійно, наскільки спокійним узагалі може бути життя хірургині. Робота займала більшу частину часу. Клініка була хороша: обладнання справне, колектив зібраний, головний лікар не любив порожніх розмов і цінував тих, хто робив справу.
Після багатьох років, коли Олена не завжди розуміла, де закінчується одна зміна й починається інша, просто працювати в нормальних умовах здавалося майже розкішшю.
Увечері вона читала. Іноді готувала щось просте — не заради задоволення, а тому що нормальна їжа теж повертала відчуття життя. Дзвонила матері. Марія Семенівна не питала про Вадима. Ні прямо, ні натяком. Цікавилася роботою, квартирою, вікнами, тим, чи не дме вночі. Це був її спосіб піклуватися.
Повідомлення від Назара почали з’являтися регулярно. Раз на тиждень, іноді частіше. Майже завжди приводом була Злата.
«Злата оголосила, що виросте хірургинею. Я поки не знаю, кого тепер боятися більше».
«Злата намалювала новий портрет. Цього разу у вас п’ять пальців. Прогрес очевидний».
«Злата питає, коли ви приїдете. Я пояснюю, що в лікарів бувають справи важливіші за її запитання. Вона не згодна».
Олена відповідала коротко, але з кожним разом тепліше. Якось написала:
«Можу приїхати в суботу. Все одно потрібен контроль через місяць після виписки».
Відповідь надійшла майже відразу:
«Хочемо. Злата попереджає: запитань буде багато».
«Я готова».
У суботу вона приїхала о третій. Огляд зайняв двадцять хвилин. Злата була в порядку. Шов загоювався рівно, скарг не було, температура нормальна.
— Апетит є? — спитала Олена.
— Ого-го, — серйозно відповіла Злата.
— Це медичний термін?
— Тепер так. Я його ввела.
Після огляду вони втрьох пили чай на кухні. Злата розповідала про дитячий садок, куди вже повернулася на кілька годин, і про подругу Лізу, яка подарувала їй гумову жабу. Справжню, велику, з пухирцями. Назар слухав, іноді вставляючи короткі репліки. Олена слухала теж.
І в якийсь момент зрозуміла, що сидить тут не як лікарка і не як випадкова гостя. Їй просто було спокійно. Не треба було добирати позу, шукати правильні слова, доводити, що вона не зайва. На цій кухні для неї ніби вже стояло горнятко.
Коли вона йшла, Злата крутилася в передпокої поруч.
— Ти приїдеш ще?
— Приїду.
— Коли?
— За місяць точно. Може, раніше.
— Краще раніше. Ми з татом швидко сумуємо.
Назар, який стояв біля стіни, раптом дуже уважно зацікавився вішалкою. Олена зробила вигляд, що не помітила. Але помітила.
Червень прийшов різко. Ще недавно повітря було сірим і прохолодним, а тепер із ранку пахло гарячим асфальтом і чимось квітучим у дворі. Олена переставила герань на сонячний бік підвіконня. Вона купила цей горщик у перші дні після переїзду просто тому, що порожнє підвіконня дратувало.
Герань виявилася живучою, невибагливою. Олена поважала цю якість і в рослинах, і в людях.
До квартири вона звикла швидше, ніж очікувала. Дві кімнати для однієї людини — багато, але вона зайняла обидві. В одній спала, в іншій читала, розбирала записи, іноді працювала за столом. Книжкова шафа з чужими томами з будівельних конструкцій так і стояла на місці.
Одного вечора вона взяла один том просто з цікавості. Розрахунки навантажень, схеми, опори, слабкі місця. Несподівано це виявилося цікаво. У логіці конструкцій було щось схоже на хірургію: спочатку зрозуміти будову, потім побачити, де вона може не витримати.
Вона поставила книжку назад, але пил із корінців витерла.
У листуванні з Назаром уперше з’явилася розмова не про Злату.
«Ви справді читали мою книжку?» — написав він.
«Кілька сторінок. Було цікаво».
«Більшість людей вважає це нудним».
«Більшість людей не оперують. Там схожий принцип: структура, навантаження, слабке місце».
Відповідь надійшла не відразу.
«Так. Саме так».
Олена перечитала ці повідомлення перед сном і зрозуміла: вперше вони говорили не тільки про Злату, не тільки про післяопераційний стан і не тільки про побутові речі. Між ними з’явилося щось, що не вимагало назви, але вже займало місце…
