Назар зупинив машину біля тихого кафе в старому районі. Невелике приміщення з дерматиновими диванами, скляними чашками в металевих підсклянниках і вітриною, де тістечка виглядали так, ніби давно втомилися прикидатися святковими.
— Чай? — спитав він.
— Так, — відповіла Олена.
Вони сіли біля вікна. Назар зробив замовлення й якийсь час мовчав. Не ніяково, не напружено. Він умів мовчати так, ніби мовчання — не порожнеча, а простір, у якому людині можна оговтатися.
Потім сказав:
— Я туди приїхав подякувати вам. Не знав, що ви опинитеся… в такій ситуації.
— А я приїхала вийти заміж, — сказала Олена. — Теж не знала, що опинюся в такій ситуації.
Він подивився на неї уважно, без жалю, і цим поглядом не зробив боляче сильніше.
— Злата в реанімації. Я дзвонив дорогою. Стан стабільний.
— Добре.
— Це ваша робота.
— І її теж. Вона міцна дівчинка.
— У матір, — тихо сказав Назар.
Олена не стала питати. Деякі слова не можна розкривати запитанням, коли людина ще не готова. З того, як він вимовив «у матір», було ясно: там є біль, до якого треба підходити обережно.
Принесли чай. Олена обхопила склянку долонями й тільки тоді помітила, що пальці тремтять. Не від холоду. Після складної операції так бувало часто: поки працюєш — тіло слухняне, а потім напруга відпускає, і руки раптом видають усе, що ти стримувала.
Назар помітив. Нічого не сказав.
Раптом він подивився на її сукню й промовив:
— Сукня у вас уже є.
Олена підвела очі.
— Що?
— Якщо що, я вільний.
Він сказав це майже серйозно. Лише в кутиках очей здригнулося щось ледь помітне.
Олена дивилася на нього кілька секунд, намагаючись зрозуміти, жарт це чи спосіб не дати їй розсипатися просто за столом.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Запам’ятаю.
За вікном почався дрібний дощ. Такий квітневий, нерішучий, ніби небо просто нагадувало про себе. Олена пила чай і думала, що треба подзвонити матері. Сказати: «Мамо, дівчинка жива. Зі мною теж усе гаразд».
І це була правда. Дивна, незвична, приголомшлива, але правда.
Додому Назар відвіз її близько пів на третю. Дорога минула майже без слів. Він утомився страхом за доньку, який тримав у собі кілька годин. Вона втомилася операцією й тією залою, де її зрадили під музику й дзвін келихів. Утома була різною, але однаково забирала слова.
Біля під’їзду Назар не став глушити двигун.
— Дякую, — сказала Олена.
— За що?
— За те, що відвезли.
Він кивнув.
— Я завтра зайду до Злати. Треба перевірити післяопераційний стан.
— Це не ваш обов’язок.
— Я знаю.
— Тоді просто приходьте, — сказав він. — Їй буде спокійніше. І мені теж.
Олена піднялася на третій поверх. У квартирі було тихо. У передпокої стояли туфлі Вадима, і вона кілька секунд дивилася на них, намагаючись зрозуміти, як тепер називається це місце. Їхня квартира? Його квартира? Тимчасове житло, з якого їй доведеться піти?
Але думати про це сьогодні вона не могла.
Олена зняла кремову сукню, акуратно повісила на плічка — звичка з гуртожитку, де кожну річ доводилося берегти, — і лягла просто поверх покривала.
Заснула майже відразу.
О шостій вечора її розбудив дзвінок. Мама.
— Олено, — голос Марії Семенівни був рівний, але в цій рівності відчувалося зусилля. — Розповідай.
— Звідки ти знаєш?
— Раїса дзвонила. Її родичка була серед гостей.
Олена заплющила очі. Потім розповіла коротко, без подробиць: операція, запізнення, Вадим зареєструвався з Катериною, вона пішла.
Мати слухала мовчки. Коли Олена замовкла, пауза тривала кілька секунд.
— Дівчинка вижила?
— Так. Стан стабільний.
— Отже, головне ти зробила правильно.
— А решта?
— І решта теж.
— Це різні речі, мамо.
— Ні, — сказала Марія Семенівна спокійно. — Це одна річ. Ти не покинула того, хто залежав від тебе. І не залишилася там, де покинули тебе.
Олена не відповіла. Мати вміла красиво говорити про книжки й учнів, але про сердечні справи завжди говорила коротко. Зате майже завжди точно.
Наступного дня Олена зателефонувала до юридичної консультації. Все виявилося простішим, ніж могло бути, і водночас болючішим. Її шлюбу з Вадимом не існувало. Вадим Литвиненко й Катерина Остапенко були зареєстровані офіційно о 12:41.
Квартира була орендована, договір оформлений на Вадима. Отже, Олені треба було з’їхати.
Вона подзвонила йому сама.
— Олено, я хотів пояснити, — почав Вадим.
— Не треба. Тобі треба забрати речі?
— Треба.
— Завтра з десятої до другої мене не буде вдома.
— Добре.
Розмова закінчилася. Жодних криків, сліз, запитань. Можливо, саме це й показало їй остаточно, як мало живого лишилося між ними ще до того дня.
Її речей виявилося небагато: дві валізи, коробка з книжками, робоча сумка. Олена перевезла їх до Ольги Рябчук, старшої операційної сестри, яка жила сама й колись давно сказала: «Якщо раптом що — кімната вільна».
Ольга відчинила двері, подивилася на валізи й спитала тільки:
— Чаю будеш?
— Буду.
Вони сиділи на кухні, пили чай, і Ольга не ставила запитань. Того вечора це була найправильніша допомога.
Клініка наступного ранку зустріла Олену звичним запахом антисептика, гулом ліфта й швидкими кроками в коридорі. Лариса пробігла повз з історією хвороби й кинула на ходу:
— Гринюк, тебе чекають у третій палаті.
Не «як ти», не «ми чули», не співчутливий нахил голови. Просто робота. Олена була вдячна за цей тон.
У третій палаті лежала Злата. Маленька, худенька, з темними колами під очима й крапельницею в руці. Але очі були розплющені, серйозні й уважні.
— Це ви? — спитала дівчинка.
— Я.
— Ви та лікарка, яка лагодила мені живіт?
— Приблизно так.
Злата якийсь час розглядала її з важливістю, яка буває в дітей і в дуже старих людей.
— А вам було страшно?
— Трохи, — чесно сказала Олена.
— Мені теж. Але потім я заснула, і стало не страшно.
Назар сидів у кутку палати, трохи осторонь від ліжка. З телефоном у руці, але без розсіяності: він одразу підвів голову, коли Олена увійшла, і встав.
— Доброго ранку.
— Доброго.
Олена перевірила шов, температуру, колір шкіри, дихання. Все було добре настільки, наскільки може бути добре після такої операції на третю добу.
— Міцна у вас дівчинка, — сказала вона Назарові.
— У матір, — відповів він знову.
Цього разу Олена спитала:
— Давно?
— Три роки.
Він вимовив це просто, як факт, що вже став частиною життя. Олена кивнула й не стала продовжувати. Бувають чужі втрати, поруч із якими краще не шуміти…
