Тамара боялася, що збережений дім стане пам’ятником Ніні Василівні, музеєм, де доведеться жити всередині чужої пам’яті. Але пам’ять знайшла собі місце в новому житті й нічому не заважала.
У жовтні випав перший мокрий сніг. Тамара поверталася з міста пізнього вечора: дорога темніла, листя липло до асфальту, над селом низько висів сірий туман. Повернувши до дому, вона побачила два освітлені вікна — своє й Андрієве.
Іра з Кирилом дісталися раніше; донька вже розтопила піч. У кухні шумів чайник, на столі стояла миска садових яблук.
Поки Тамара витягала з багажника сумку, Андрій відчинив хвіртку.
— Погана дорога?
— Нормальна.
— Змерзли?
— Трішки.
Він забрав у неї сумку.
— Чай у мене є, — сказала Тамара.
— У мене теж.
— Тоді вибиратимемо, де пити.
Вона подивилася на обидва будинки. За рік між подвір’ями з’явилася проста дерев’яна хвіртка. Колись навесні Тамара приїхала завершити все, що залишилося від материного життя: продати стіни й повернутися у звичну реальність. Осінь показала, що цю реальність можна обирати заново.
— Ходімо до мене.



















Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.
Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.