Він виставив дружину за двері через таємні перекази, не підозрюючи, яка історія за ними ховалася

— Порада.

Коли він пішов, Марія опустилася на стілець. Коліна стали ватяні.

Анна Вікторівна взяла конверт двома пальцями, ніби він був брудний.

— Залишимо?

— Так. Це доказ.

— Він скаже, що нічого не приносив.

Марія подивилася на кут кабінету.

— У вас камера пише?

— У коридорі. У кабінеті немає.

— Але він заходив із конвертом.

Анна Вікторівна кивнула.

— Запис збережемо.

Тієї ночі Марія майже не спала. Вона лежала в кімнаті для волонтерів і слухала, як стара будівля поскрипує трубами. Іноді в коридорі проходила чергова, іноді хтось із дітей кашляв уві сні. Марія думала про Каріма.

Вона згадувала їхню першу зустріч в офісному центрі, де працювала перекладачкою на виставці. Він тоді заблукав між залами, роздратований, з телефоном біля вуха, а вона показала йому потрібну переговорну. За годину він повернувся з кавою і сказав: “Ви врятували угоду, я мушу вас віддячити”. Вона сміялася: “Кави досить”. Він дивився на неї так, ніби в шумній будівлі більше нікого не було.

Карім умів бути ніжним. Це було найгірше. Якби він завжди був жорстоким, піти було б легше. Але він міг уночі їхати по ліки, коли в неї піднімалася температура. Міг мовчки сидіти поруч у лікарні, тримаючи її за руку. Міг купити їй сто тюльпанів просто тому, що вона одного разу сказала, що любить їхній запах навесні.

І ця ж людина виставила її за двері.

Вранці вона набрала його номер. Він відповів не відразу.

— Що тобі потрібно? — голос був сухий.

— Віктор приїжджав до мене.

Мовчання.

— Куди?

— У дитячий будинок.

— Який ще дитячий будинок?

Марія заплющила очі. Отже, він не знав. Або дуже добре грав.

— Той, куди я переказувала гроші.

— Я не посилав Віктора.

Вона почула в його голосі перше живе почуття — настороженість.