У Марії запаморочилася голова.
— Отже, ти її пам’ятаєш.
— Маріє…
— Приїдь.
Вона відключилася першою.
Карім приїхав за дві години. Не на машині з водієм, а сам. Вийшов із сірого автомобіля у дворі, без пальта, хоча було холодно. Вигляд у нього був такий, ніби він не спав: тінь щетини, червоні очі, різкі складки біля рота.
Марія чекала біля входу. Вони стояли одне навпроти одного під навісом, між ними падали рідкі краплі з даху.
— Говори, — сказав він.
Вона мовчки простягнула йому телефон із фотографією сторінки щоденника. Потім знімок квитанції. Потім стару фотографію, яку їй вранці надіслала Ліда: та знайшла копію в коробці Сабіни серед старих паперів і, ризикуючи роботою, сфотографувала.
На знімку молода Анна Кравець тримала на руках маленького хлопчика. Поруч, трохи осторонь, стояв Карім — молодший, худіший, із тією ж родимкою над бровою. Він не дивився в камеру. Він дивився на дитину.
Карім зблід.
— Де ти це взяла?
— Ти знав про хлопчика?
— Ні.
— Але ти знав Анну.
Він провів рукою по обличчю.
— Це було до тебе. Дуже давно. Ми розійшлися погано. Вона зникла. Я думав, вона виїхала. Потім… мені сказали, що вона вийшла заміж.
— Хто сказав?
Карім не відповів.
— Твоя мати?
Він подивився на неї з таким болем, що вона зрозуміла: удар влучив у ціль.
— Анна приходила до вас п’ять років тому, — сказала Марія. — З дитиною. Ліда бачила. Сабіна вигнала її. Віктор забрав конверт. Потім він оплатив генетичний аналіз.
Карім ступив назад, ніби земля під ним хитнулася.
— Ні.
— У дитячому будинку є хлопчик. Артем. Його мати померла. У графі батько — прочерк. Вона намагалася тебе знайти.
— Ні, — повторив він, але вже майже беззвучно.
Марія не пошкодувала його. Не могла. У ній теж усе боліло.
— Ти вигнав мене за те, що я допомагала йому. А я допомагала, бо побачила його обличчя.
Карім стиснув кулаки. Кісточки побіліли.
— Де він?
Марія подивилася йому просто в очі.
— Ти не підійдеш до нього, поки не будеш готовий. Це не ділова зустріч і не угода. Це дитина.
— Я хочу його побачити.
— Здалеку.
Вони зайшли до будівлі. Анна Вікторівна зустріла Каріма з явною недовірою. Провела їх до вікна, що виходило на ігровий майданчик. Діти ліпили щось із мокрого піску під наглядом виховательки. Артем сидів навпочіпки біля лавки й чистив червону машинку паличкою.
Карім завмер.
Марія стояла поруч і чула, як змінилося його дихання. Спершу воно стало частим, потім обірвалося. Він вчепився пальцями в підвіконня. Його обличчя зблідло так різко, що навіть губи стали сірими.
— Це…
