— він не договорив.
Артем підвів голову. Вітер відкинув волосся з лоба, відкривши родимку над правою бровою.
Карім ніби постарів за секунду. У його темному волоссі, на скронях, де раніше була лише легка срібляста нитка, наче проступила сивина. Не дивом, не казкою — просто Марія вперше побачила, наскільки він посивів за ці дні, і як цей хлопчик одним поглядом зробив його старим.
Він затулив рота долонею. Плечі його здригнулися.
— Я не знав, — прошепотів він. — Машо, клянуся, я не знав.
Вона не відповіла.
Артем знову нахилився до машинки.
Карім повернувся до Анни Вікторівни.
— Що треба зробити?
— Нічого швидко, — суворо сказала вона. — Спершу підтвердження спорідненості законним способом. Потім консультації зі спеціалістами. Дитині не можна просто оголосити: ось твій батько. У нього травма, страхи, досвід втрати. Ви доросла людина, ви зобов’язані витримати процедуру.
— Я зроблю все.
— І ще, — додала Марія. — Ти спершу розберешся з тими, хто це приховав.
Карім подивився на неї. У його погляді було стільки сорому, що їй захотілося відвернутися.
— І з тим, що зробив я, — сказав він тихо.
Того ж вечора в будинку Сабіни Романівни вперше за багато років кричали не слуги й не телевізор, а її син.
Марія туди не поїхала. Вона чекала в машині біля під’їзду разом з Ольгою, бо Карім попросив її бути поруч, але не змушував брати участь. Ольга сиділа за кермом і похмуро дивилася на вхід.
— Не вірю я йому до кінця, — сказала вона.
— Я теж.
— Добре.
За сорок хвилин Карім вийшов. За ним майже вибіг Віктор Дорош, але біля дверей зупинився, побачивши Марію. Його обличчя було зле й розгублене.
Карім обернувся до нього.
— Завтра вранці ти передаси юристам усі документи щодо Анни Кравець і аналізу. Якщо хоч один аркуш зникне, я сам подам заяву.
— Ти не розумієш, — Віктор говорив крізь зуби. — Ми захищали тебе. Твій бізнес, твою родину. Та жінка хотіла грошей.
Карім ступив до нього так близько, що Віктор мимоволі відступив.
— Вона хотіла, щоб її дитина не лишилася сама.
— Ти не знаєш, твій він чи ні!
— От саме. Ви зробили аналіз і сховали результат.
Віктор зблід.
Сабіна з’явилася у дверях. Елегантна, суха, з ідеально вкладеним волоссям. Вона трималася рівно, але пальці судомно стискали край шалі.
— Каріме, — сказала вона, — не влаштовуй сцену на вулиці.
Він повернувся до матері.
— Ти бачила дитину.
— Я бачила жінку, яка прийшла зруйнувати твоє життя.
— Ти бачила мого сина.
Сабіна здригнулася.
Марія в машині заплющила очі. Слово “сина” пролунало ще до аналізу, але в ньому вже була правда, яку не можна було запхати назад у конверт.
Наступні тижні тягнулися болісно повільно. Жодних миттєвих див не сталося. Юристи подали запити. Анна Вікторівна оформлювала погодження через органи опіки. Карім здав аналіз ДНК у ліцензованій лабораторії, процедура проходила офіційно, з документами й свідками. Артемові нічого не казали про можливого батька. Йому пояснили лише, що одна людина, яка знала його маму, хоче допомогти й іноді приходитиме до закладу як волонтер.
Карім приходив. Спершу незграбно, у дорогому пальті, з пакетами дорогих іграшок, які Анна Вікторівна безжально відправила до спільної комори.
— Не купуйте довіру, — сказала вона. — Сідайте й читайте дітям казку.
І він сідав. Читав погано: надто серйозно, збивався на інтонаціях, не знав, як реагувати, коли діти перебивали. Артем тримався осторонь. Одного разу він спитав:
— Ви багатий?
