Карім розгубився.
— Чому ти так вирішив?
— У вас годинник дорогий.
Марія, яка сиділа біля вікна з коробкою олівців, побачила, як Карім зняв годинник і поклав до кишені.
— Це просто річ.
— Мама казала, що речі не люблять людей, — сказав Артем.
Карім довго мовчав.
— Твоя мама мала рацію.
Іншого дня Артем упустив тарілку в їдальні. Вона розбилася з гучним дзенькотом, хлопчик зблід і завмер, чекаючи крику. Карім, який стояв поруч, присів і почав збирати великі уламки.
— Не чіпайте руками, — сказала Марія. — Поріжетеся.
Він усе одно порізався. Кров виступила на пальці. Артем дивився на неї, не рухаючись.
— Я ненавмисно, — прошепотів хлопчик.
— Я теж, — сказав Карім, показуючи поріз. — Бачиш? Буває.
Артем раптом простягнув йому серветку.
Це був маленький рух, майже непомітний. Але Марія, спостерігаючи збоку, відчула, як щось усередині неї здригнулося. Не пробачило. Просто перестало бути каменем.
Із нею самою було важче. Карім телефонував щовечора, але вона часто не брала слухавку. Коли брала, вони говорили коротко: про документи, про розклад зустрічей, про стан Артема. Про себе — майже ніколи.
Одного разу він приїхав до Ольжиного дому, де Марія тепер спала на розкладному дивані між шафою й дитячим столом. Не піднявся, лише написав: “Я внизу. Можна на п’ять хвилин?”
Вона вийшла у старій куртці. На вулиці пахло мокрим листям. Карім стояв біля машини, тримаючи в руках паперовий пакет.
— Це твої книжки. Ліда знайшла ще коробку.
— Дякую.
Він простягнув пакет. Їхні пальці не торкнулися.
— Я продав годинник, — раптом сказав він.
Марія не зрозуміла.
— Навіщо?
— Переказав гроші на рахунок дитячого будинку. Не від твого імені. Від фонду. І відкрив окремий рахунок для Артема, але Анна Вікторівна сказала, що розпоряджатися ним можна буде лише законно, після рішення опіки.
— Вона правильно сказала.
— Так.
Вони мовчали.
— Машо, — його голос став нижчим, — я не прошу повернутися. Я не маю права. Я хочу сказати, що тієї ночі я зробив те, чому немає виправдання. Навіть якби ти помилялася. Навіть якби переказувала гроші кудись іще. Я мав говорити, слухати, розбиратися. А я принизив тебе.
Вона дивилася на вікна Ольжиної квартири. В одному майнула дитяча тінь.
— Ти зробив більше, ніж принизив.
— Знаю.
— Я боялася тебе, Каріме.
Він заплющив очі.
— Цього я собі не пробачу.
— Це не тобі вирішувати, що пробачати.
— Так.
Він не сперечався. І саме це несподівано було важливіше за будь-які красиві слова.
Результат аналізу прийшов через двадцять три дні. Марія знала дату, бо рахувала їх, як рахують дні хвороби. Конверт розкривали в кабінеті юриста при Анні Вікторівні, представникові опіки, Карімі й Марії. Формулювання було сухе, офіційне, без людського тремтіння: імовірність біологічного батьківства перевищує встановлений поріг.
Карім сів. Просто сів на найближчий стілець, ніби ноги перестали тримати.
Марія дивилася на аркуш і відчувала не радість, а величезну втому. Правда виявилася не спалахом світла, а важкими дверима, які тепер треба було відчиняти всім тілом.
Сабіна й Віктор намагалися викрутитися. Спершу казали, що аналіз п’ятирічної давнини був “неповним”. Потім — що Анна сама відмовилася від контакту. Потім Віктор заявив, що діяв на прохання Сабіни, а Сабіна сказала, що лише хотіла “захистити сина від шантажу”. Але в Ліди вистачило мужності дати письмові свідчення. Камера дитячого будинку підтвердила візит Віктора з конвертом. Юристи знайшли в архіві лабораторії старий результат аналізу, оплачений Дорошем: батько не виключається, імовірність висока. Документ був отриманий, але не переданий Карімові.
Наслідки прийшли не відразу, але прийшли. Віктор позбувся посади, проти нього почалася перевірка через підроблені службові доручення й спробу тиску на установу. Сабіна залишилася у своєму будинку, але Карім перестав передавати їй управління сімейними активами й майже не розмовляв із нею. Це було не кіношне покарання, не гучна розплата на очах у натовпу, але для жінки, звиклої керувати людьми одним поглядом, втратити владу над сином виявилося страшніше за суд.
Найважче було сказати Артемові.
Це зробили не за один день. Спершу психолог зустрічався з ним окремо. Потім Карім приходив частіше, але без натиску. Вони разом лагодили стару полицю в майстерні, збирали конструктор, одного разу Артем дозволив йому подивитися свою червону машинку.
— Мама казала, тато подарував, — сказав він, крутячи коліщатко. — Але я його не пам’ятаю.
Карім довго дивився на машинку. Потім тихо відповів:
— Я подарував.
Артем завмер.
Марія, яка сиділа біля дверей, відчула, як у неї похололи руки.
— Ви?
