— Дарина, — відповіла вона, приймаючи запропонований келих.
— Дарина, — повторив він неголосно, ніби ім’я сподобалося йому на слух. — Дуже точне ім’я. Перепрошую за відвертість, але ви увійшли — і зала ніби стала світлішою.
Вона відчула, як щоки теплішають. Компліменти в її житті давно стали чимось забутим і ніяковим, як сукня з молодості, знайдена на дальній полиці. Вона не знала, що сказати.
Мирон усміхнувся, помітивши її збентеження.
— Я вас збентежив. Не хотів. Просто іноді змовчати важче, ніж сказати правду.
— Мій чоловік тут, — промовила Дарина, сама не розуміючи, навіщо так швидко поставила цю межу.
Мирон простежив за її поглядом. Роман стояв неподалік, багряний і напружений, не зводячи з них очей.
— Тоді ваш чоловік напрочуд безпечний чоловік, — спокійно сказав Мирон. — На його місці я б не залишив таку жінку саму навіть на хвилину.
Увесь вечір Мирон тримався поруч, але не нав’язливо. Він знайомив її з гостями, підсував стілець, приносив закуски, питав, чи не втомилася вона. З ним було легко говорити. Він не перебивав, не сперечався заради переваги, не перетворював кожну її фразу на привід показати власну важливість. Дарина розповідала про дітей, про те, як колись любила малювати, про старе авторське кіно, яке дивилася ночами, поки всі спали, якщо в неї лишалися сили. Мирон слухав уважно, ставив запитання й дивився так, ніби її слова справді мають значення.
З кожною хвилиною Дарина відчувала, як у ній відтаює щось заморожене. Вона сміялася — спершу обережно, потім вільніше. Ловила себе на тому, що розправляє плечі, говорить упевненіше, не ховає рук, не просить очима дозволу бути помітною. У присутності Мирона вона не почувалася додатком до чиєїсь кар’єри або обслуговчим персоналом власної сім’ї. Вона знову ставала жінкою з думками, смаками, спогадами, бажаннями.
Роман спостерігав здалеку. Його вітали, піддражнювали, плескали по плечу.
— Ну ти даєш, — сказав один із колег, нахилившись до нього. — Таку дружину стільки років приховував. Дарина сьогодні затьмарила половину зали.
Роман вичавив усмішку, але пальці на келиху побіліли. Він бачив, як Мирон нахиляється до Дарини, як вона сміється, як її обличчя оживає в розмові з іншим чоловіком. І найболючіше було навіть не в ревнощах. Роман раптом зрозумів, що давно не бачив у неї такого виразу поруч із собою. Він звик вважати її згаслою, зручною, непоказною. А тепер вона світилася — не для нього.
Коли музиканти заграли повільну мелодію, Мирон простягнув Дарині руку.
— Ви дозволите запросити вас?
