Подруги викликали їй хорошу машину. У салоні пахло шкірою й легким ароматизатором. Дарина сиділа біля вікна, склавши руки на клатчі, і відчувала, як серце б’ється швидко-швидко. Страх нікуди не зник, але поруч із ним з’явилося щось нове: очікування. Вона їхала не просто на чуже весілля. Вона їхала туди, де мала вперше за багато років не сховатися.
Заміський клуб сяяв вогнями вже здалеку. Біля входу зупинялися дорогі автомобілі, з них виходили чоловіки в темних костюмах і жінки у вечірніх сукнях. Музика долинала приглушено, ніби з глибини великого світлого будинку.
Дарина попросила водія зупинитися трохи осторонь. Вона виконала умову Романа: приїхала пізніше, окремо, без нього. Але що ближче підходила до входу, то ясніше розуміла — непомітною вона сьогодні бути не зможе. Охоронець біля дверей мимоволі затримав на ній погляд, хтось із водіїв перестав говорити телефоном, провівши її очима. Не грубо, не вульгарно, а з тим мовчазним захопленням, до якого Дарина давно відвикла.
У холі було прохолодно й світло. Мармурові стіни відбивали золотаві відблиски, десь попереду дзвеніли келихи, чувся сміх, голоси, м’яка музика. Дарина затримала подих, поправила клатч у руці й увійшла до банкетної зали.
План Романа зруйнувався тієї ж секунди.
Вона не зробила нічого особливого. Просто з’явилася на порозі — струнка, спокійна, в зеленому шовку, з розпущеними хвилями волосся і прямою поставою. Але шум у залі почав стихати, ніби хтось повільно приглушував звук. Спершу обернулася жінка біля найближчого столика, потім чоловік із келихом шампанського, потім ще кілька гостей. Погляди ковзали до неї, затримувалися, поверталися знову. Розмови розпадалися на півслові.
Дарина йшла вперед, намагаючись не пришвидшувати крок. Усередині все тремтіло, але зовні вона трималася з такою стриманою грацією, що сама собі дивувалася. Жінки розглядали сукню, зачіску, макіяж; чоловіки дивилися відкрито й зацікавлено. Хтось шепнув: «Хто це?» Хтось інший відповів: «Здається, дружина Романа». І слідом за цим залою пішов новий шепіт, іще здивованіший.
Роман стояв біля колони в компанії колег і нареченого. Максим, високий, задоволений, жваво розповідав щось, тримаючи келих. Роман сміявся, але сміх обірвався, коли він помітив зміну навколо. Він повернув голову — і побачив Дарину.
На мить його обличчя стало порожнім. Потім брови поповзли вгору, губи розтулилися, погляд застиг. Він дивився на неї так, ніби намагався поєднати у свідомості дві несумісні картини: свою загублену домашню дружину і жінку, через яку вся зала раптом замовкла.
Дарина зустріла його погляд і не опустила очей. Раніше вона, мабуть, злякалася б цього приголомшеного виразу. Тепер же в ній піднялася тиха, майже гірка впевненість. Так, це вона. Та сама, яку він хотів посадити за дальній стіл і сховати від чужих очей.
Вона вже збиралася пройти до вільного місця в глибині зали, коли поруч пролунав спокійний чоловічий голос:
— Перепрошую, я не можу дозволити вам пройти повз, так і не дізнавшись вашого імені.
Дарина обернулася. Перед нею стояв високий чоловік у бездоганному темному костюмі. У його волоссі помітно сріблилися скроні, але це лише додавало обличчю виразності. Він тримав два келихи шампанського, а в очах у нього було не нахабне зацікавлення, а тепла щира цікавість.
— Мирон Гнатюк, — відрекомендувався він. — Старий друг Максима. А ви?
