Дарина спробувала сказати щось спокійне, але перша ж фраза зірвалася. Вона розповіла все: і про весілля, і про слова Романа, і про вимогу приїхати окремо, пізно, майже непомітно. Олеся, яка працювала візажисткою в хорошому салоні, слухала не перебиваючи. Дарина знала це мовчання: подруга не байдужіла, а збирала всередині грозу.
— Так, — вимовила Олеся, коли розповідь закінчилася. — Нікуди не йди. Ми зараз будемо.
— Ми? — розгубилася Дарина.
— Я і Ярина. Чекай.
Ярина була їхньою третьою шкільною подругою — гостра на язик, упевнена, з безпомилковим смаком. Вона займалася закупівлями для модного бутіка й уміла з будь-якої тканини, фасону й відтінку скласти образ, який виглядав дорого й природно. Разом вони з Олесею давно бачили, як Дарина з кожним роком стає тихішою поруч із Романом. Вони багато разів казали їй, що любов не повинна бути схожою на повільне зникнення. Але Дарина все сподівалася: він схаменеться, згадає колишню ніжність, знову побачить у ній жінку.
За пів години у двері подзвонили. Олеся увійшла першою, тримаючи велику професійну валізу. За нею з’явилася Ярина з кількома довгими чохлами, перекинутими через руку.
— Усе, сльози прибрала, спину випрямила, — розпорядилася Ярина, навіть не привітавшись як слід. — Сьогодні ми повертаємо тебе самій собі. І зробимо це так, щоб твій Роман назавжди запам’ятав цей вечір.
Олеся м’якше обійняла Дарину за плечі.
— Ти не безлика й не зайва, чуєш? Ти просто надто довго жила для всіх, крім себе. Сьогодні ми це виправимо.
У вітальні чохли розкрилися один за одним. Дарина дивилася на сукні й не наважувалася навіть доторкнутися до них. Темно-синя, струмлива, з ледь помітним мерехтінням тканини; ніжна пудрова, легка, майже повітряна; глибока зелена, шляхетна, з точним кроєм і витонченим розрізом, який не кричав, а підкреслював гідність.
— Це ж речі з бутіка, — прошепотіла вона. — Ярино, я не можу…
— Можеш, — перебила та. — Я сама привезла. Приміряй зелену. У тебе в ній очі стануть такими, що половина зали забуде, навіщо прийшла.
Дарина хотіла заперечити, але подруги вже діяли з такою впевненістю, що опиратися було марно. Олеся всадовила її в крісло, розклала пензлі, палетки, тюбики, баночки. Вона працювала спокійно, майже дбайливо: спершу зволожила шкіру, потім нанесла легку основу, вирівняла тон, підкреслила очі м’якими димчастими відтінками, додала губам глибокого ягідного кольору. Макіяж не ховав Дарину, не перетворював її на чужу жінку. Він ніби обережно знімав пил із рис, яких давно ніхто не помічав.
Потім було волосся. Його вимили, висушили, уклали великими вільними хвилями. Жодних важких конструкцій, жодних штучних завитків — тільки блиск, м’якість і рух. Ярина підібрала тонкі туфлі, маленький клатч, кілька лаконічних прикрас.
Коли все закінчилося, Дарина боялася підійти до дзеркала. Їй здавалося, варто глянути — і диво розсиплеться. Олеся взяла її за руку й підвела ближче.
У відображенні стояла жінка, яку Дарина знала й не знала водночас. Очі здавалися глибшими, обличчя — свіжішим, лінія плечей — гордою. Зелена сукня сиділа так, ніби була створена саме для неї. У цій жінці не було втомленої покірності. Була спокійна краса і дивовижна внутрішня сила, яку неможливо намалювати пензлем.
Дарина торкнулася пальцями шовку на талії й тихо видихнула.
— Я забула, що можу бути такою.
— Не забула, — сказала Олеся. — Просто тебе надто довго переконували в протилежному.
— А тепер запам’ятай, — додала Ярина. — Ніхто не має права вирішувати, чи гідна ти з’явитися поруч із ним. Іди туди не для Романа. Іди для себе.
Перед виходом Назар визирнув із дитячої, сонно потер очі й завмер на порозі.
— Мамо… ти така гарна. Як справжня принцеса.
Дарина присіла, щоб поцілувати сина в чоло, намагаючись не розплакатися.
— Дякую, мій хороший. Мамі сьогодні треба поїхати на свято…
