З Назаром і Соломією Мирон знайомився обережно. Не засипав дорогими подарунками, не зображав веселого рятівника. Він просто приходив, розмовляв, питав, чим вони цікавляться. З Назаром ходив на футбол, терпляче слухав розповіді про шкільні справи. Із Соломією допомагав складати великий ляльковий будиночок і серйозно обговорював, де краще поставити маленький столик. Діти спершу дивилися насторожено, але швидко відчули: цей дорослий не грає в доброту. Він справді уважний.
Дарина змінювалася на очах. Без постійного тиску Романа вона ніби випросталася не лише плечима, а й душею. За порадою Мирона вона записалася на курси графічного дизайну. Спершу боялася, що нічого не вийде, що вона надто давно не вчилася, надто багато забула, надто пізно починає. Але вже перші завдання показали: талант нікуди не зник. Він просто чекав, засипаний побутовим пилом. Викладачі хвалили її роботи, одногрупники просили порад, а Дарина вперше за багато років поверталася додому не лише втомленою, а й окриленою.
За кілька місяців Мирон зробив їй пропозицію. Жодної показної розкоші, жодних гучних декорацій. Вони вечеряли всі разом у затишному заміському ресторані. За вікном темнів сад, на столі горіли маленькі свічки, діти сперечалися про десерт. Мирон раптом підвівся, підійшов до Дарини, опустився на одне коліно й відкрив невелику коробочку.
— Дарино, — сказав він, і в його голосі не було й тіні гри, — я покохав тебе з першої зустрічі. Але ще сильніше я люблю ту жінку, якою ти стаєш, коли поруч із собою справжньою. Я люблю Назара й Соломію, вони для мене не додаток до тебе, а частина нашого життя. Я хочу, щоб ми були сім’єю. Ти вийдеш за мене?
Соломія затулила рота долонями, Назар схопився зі стільця й прошепотів: «Мамо, скажи так». Дарина дивилася на Мирона крізь сльози, але це були зовсім інші сльози — легкі, теплі, визвольні.
— Так, — відповіла вона. — Звісно, так.
Пізніше в них з’явився великий будинок за містом, із садом і світлими вікнами. У дітей були свої кімнати, а в Дарины — простора майстерня, про яку вона раніше дозволяла собі мріяти лише крадькома. Там стояв великий стіл, лежали альбоми, зразки паперу, олівці, планшет. Вранці світло падало просто на робочу поверхню, і Дарина часто затримувалася біля дверей, не вірячи, що цей простір належить їй.
Мирон виявився не лише люблячим чоловіком, а й надійним дорослим для дітей. Він допомагав Назарові з уроками, вчив зав’язувати краватку, якщо треба було на шкільний захід, слухав Соломію перед сном і читав їй казки, змінюючи голоси персонажів. У їхньому домі не було ідеальної казковості: траплялися втома, дитячі образи, побутові суперечки. Але в ньому було головне — повага. Ніхто не принижував іншого, не сміявся зі слабкості, не змушував ховатися.
Закінчивши курси, Дарина влаштувалася до великого рекламного агентства. Спершу вона хвилювалася перед кожним проєктом, перевіряла макети, сумнівалася в рішеннях. Але її смак, уважність і вміння бачити настрій кольору швидко помітили. Роботи приймали, клієнти хвалили, колеги ставилися до неї серйозно. Вранці, збираючись на роботу, вона іноді ловила себе в дзеркалі й усміхалася. Не тому, що стала бездоганною. А тому, що знову стала собою…
