Життя Романа тим часом розвалювалося повільно, але невідворотно. Спершу він намагався триматися гордо. Розповідав знайомим, ніби сам утомився від невдячної дружини й давно збирався розлучитися. Але вдома на нього чекала тиша, у якій одразу стало видно все, що раніше робила Дарина. Сорочки м’ялися в кошику, вечері замінили напівфабрикати, пил збирався на полицях, звичний лад зник. Квартира, яку він вважав своїм міцним тилом, виявилася лише оболонкою. Тилом була вона.
Чутки про розлучення й новий шлюб Дарини швидко розійшлися серед спільних знайомих. На роботі на Романа почали дивитися інакше. Без колишньої поваги, з насмішкуватою обережністю. Максим, дізнавшись подробиці від Мирона, викликав його до себе.
— Я думав, ти надійна людина, — сказав він холодно. — Але людина, яка роками принижує свою сім’ю і не цінує тих, хто поруч, не може викликати довіри. Я не хочу доручати тобі серйозні проєкти.
Для Романа це стало ударом сильнішим, ніж він очікував. Його почали відсувати від важливих зустрічей, давати дедалі менш помітні завдання. Він злився, зривався, втрачав зібраність. Потім став частіше випивати, запізнюватися, зривати строки. За рік його звільнили. Кар’єра, якою він пишався більше за сім’ю, розсипалася, бо за зовнішньою впевненістю не виявилося ні внутрішньої сили, ні людської поваги.
Минуло кілька років. Якось Роман побачив Дарину випадково, на протилежному боці вулиці. Вона виходила з кафе разом із Мироном і дітьми. Назар став вищим, Соломія сміялася, тримаючись за мамину руку. Мирон щось сказав, і Дарина підвела на нього очі — спокійні, світлі, з такою ніжністю, якої Роман не бачив дуже давно, а може, ніколи не вмів помічати.
Вона виглядала красивою не лише через одяг чи зачіску. У ній була наповненість, упевненість, м’яка сила людини, яка пройшла крізь біль і більше не погодиться на життя впівсили. Роман зробив пів кроку вперед, ніби хотів гукнути її. Сказати що? Попросити пробачення? Пояснити, що зрозумів? Що шкодує? Усі ці слова запізнилися.
Він так і залишився стояти на краю тротуару, поки Дарина, Мирон, Назар і Соломія не зникли за рогом. Уперше за довгий час Роман ясно побачив не її втрату, а власну порожнечу. Він сам, своїми словами, своєю жорстокістю, своїм страхом перед сильною жінкою відштовхнув від себе те, що могло бути його щастям.
Дарина ж ішла далі, тримаючи Мирона під руку й слухаючи жваві голоси дітей. Минуле більше не тягнуло її назад. Воно залишилося там, де й мало залишитися: за зачиненими дверима, які вона одного разу наважилася відчинити й більше ніколи не повернутися.
