Він відійшов до вікна в кінці коридору й притулився чолом до холодного скла. Із сьомого поверху місто здавалося далеким і чужим. Унизу йшли люди, рухалися машини — там тривали звичайні справи. Тут усе звелося до того, чи встигнуть урятувати Соню.
Наталя підійшла ззаду, обійняла за плечі.
— Що будемо робити?
Віктор не відразу повернувся. Він зіставляв одне й те саме: місяці обстежень і три дні в Тамари Василівни. Він бачив доньку до поїздки, бачив після. Чи міг він вважати це випадковістю лише тому, що не знаходив пояснення?
— Знання проти того, що сам відчуваєш, — промовив він. — Розум проти батьківського відчаю.
— Що ти сказав?
Він нарешті подивився на дружину.
— Я знову відвезу її в село.
Наталя відступила.
— Вітю, не можна! Вона в критичному стані!
— А тут їй краще стає? Ми вже кілька днів сидимо за цими дверима. Доктор сам не знає, що з нею.
— Але там не лікарня. Там одна бабуся…
— У цієї бабусі Соня стала на ноги!
На його голос озирнулися медсестри. Віктор змусив себе говорити тихіше, але стримати напір уже не міг.
— Ти пам’ятаєш, як вона до машини бігла? Як сміялася? Ми її звідти забрали. І ось куди повернулися.
Наталя плакала.
— Може, допомогли відпочинок, ліс, спокій. Може, збіглося.
— Тоді нехай знову буде там. На два тижні. Як Тамара Василівна від самого початку просила.
Він узяв дружину за плечі, намагаючись домогтися від неї навіть не згоди, а розуміння: чекати за лікарняними дверима він більше не міг.
— А якщо ми не довеземо? — прошепотіла Наталя. — Якщо вона помре в машині? Будь ласка, не ризикуй нею, Вітю.
Він обійняв дружину.
— Я і тут ризикую. Коли мені говорять про переведення, про апарати, я чую, що надії майже немає. Що вони самі вже не вірять.
— Але там обладнання. Фахівці.
— Які за чотири місяці не змогли її вилікувати. Я щодня її втрачаю, Наталю. Щодня. Нехай це божевілля, але я мушу спробувати.
Слова давалися дедалі важче. Він гладив дружину по волоссю, а перед очима знову стояла Ірина.
— Я вже втратив Ірину. Я пообіцяв їй берегти Соню. Не можу просто сидіти й чекати, поки нам скажуть, що все скінчилося.
Вони довго стояли посеред коридору. Повз проходили люди, лікарня жила своїм звичним розпорядком. Тут чужі сльози нікого не зупиняли.
Нарешті Наталя підвела голову.
— Тоді я їду з вами. Що б не сталося, вас не залишу.
Віктор міцніше притис її до себе. Він зміг тільки подякувати.
Коли перед ним лягли папери про виписку під власну відповідальність, Мельник зробив останню спробу його зупинити.
— Ви розумієте, що вона може не витримати дороги? До цієї жінки треба ще доїхати.
— Розумію, — відповів Віктор, продовжуючи читати папери. — Це моя донька. І моє рішення.
— Рішення всупереч усякому здоровому глузду.
Віктор підвів очі.
— За ці місяці здоровий глузд її не врятував.
Лікар тяжко зітхнув і заговорив офіційно: треба підписати відмову від медичної допомоги. Відповідальність за наслідки Віктор бере на себе.
— Якщо щось станеться, вам із цим жити.
— Я вже з цим живу, — тихо відповів Віктор.
Підписуючи останній папір, він більше не вагався. Рука залишалася твердою, хоч від самого рішення спокійніше не стало.
Соню привезли на каталці. Вона була непритомна, з крапельницею й кисневою маскою. Медсестри перекладали її дбайливо, не дозволяючи тілу різко повернутися. Старша на прощання тихо побажала Наталі, щоб усе обійшлося.
Віктор переніс доньку в машину. Вона була лячно легкою, майже невагомою. Він укрив її ковдрою. Наталя сіла ззаду, влаштувала Соніну голову собі на коліна.
— Поїхали, — сказав він, займаючи місце за кермом.
Три години дороги розтяглися в суцільне чекання біди. Віктор намагався їхати швидко, але перед кожною глибокою ямою скидав швидкість. Неможливо було вибрати між бажанням швидше опинитися біля хати знахарки й страхом, що зайвий поштовх зашкодить доньці.
Він раз у раз дивився в дзеркало.
— Як вона там?
— Дихає. Тихенько, але дихає.
Приблизно за десять хвилин запитання повторювалося. Наталя гладила дівчинку, нахилялася до неї й шепотіла, щоб та трималася. Її сльози падали на Сонині руки, на ковдру.
— Ми з тобою, маленька. Чуєш? Ніхто тебе не залишить. Тільки тримайся. Будь ласка.
Віктор бачив у дзеркалі, як дружина цілує Соню в лоб. Для нього в цих рухах були любов і той самий страх, який відчував він сам.
— Наталю… Дякую, що ти поруч.
Вона підвела обличчя й кивнула. Говорити не змогла.
Майже всю дорогу вони мовчали. Віктор боявся, що втрачає останні години, що чинить непоправну помилку, і все одно продовжував їхати. Повернути назад означало знову опинитися там, звідки він щойно забрав доньку, так і не дізнавшись, чи могли тут їй допомогти.
Коли показалися дерев’яні хати, він відчув не полегшення, а ще більше нетерпіння. Швидше до крайньої хати, швидше винести Соню з машини.
Тамара Василівна стояла на ґанку. Вікторові здалося, що вона чекає саме на них, ніби заздалегідь знає, в якому стані він везе дитину.
Він підійшов, не намагаючись нічого докладно пояснювати.
— Допоможіть їй. Будь ласка. Вона помирає.
Бабуся подивилася на машину.
— Тепер зрозуміли. Заносьте швидше.
— Залишити на два тижні?
— На два. Тільки раніше не приїжджайте. І щоденними дзвінками не тривожте. Мені час потрібен, дівчинці — спокій.
Віктор вийняв Соню із заднього сидіння й відніс у знайому кімнату. Тіло було теплим, але вона ніяк не озвалася на його дотик. Він поклав доньку й накрив ковдрою.
Наталя сіла на край ліжка, стиснула Соніну руку.
— Ми тебе любимо. Дуже любимо, чуєш нас?
Дівчинка не відповідала. Наталя цілувала її обличчя, пальці, знову нахилялася до неї, ніби не могла закінчити прощання.
— Одужуй, моя хороша. Не можу я без тебе. Будь ласка, одужуй.
Тамара Василівна чекала біля дверей. Віктор намагався прочитати її погляд: чи певна вона, що впорається, чи розуміє, кого він залишає на цьому ліжку? Але бабуся мовчала, і залишалося тільки довіритися.
— Нам треба їхати, — сказав він дружині.
Наталя притислася до дівчинки всім тілом. Її плечі здригалися, хоч плакала вона вже майже беззвучно. Віктор м’яко відвів її від ліжка.
— Дамо Тамарі Василівні час. Заради цього й приїхали.
Дружина випросталася, витерла обличчя. Довго дивилася на Соню, ніби намагалася забрати із собою кожну її рису.
— До зустрічі, рідна. Мама тебе любить.
Віктор затримався у дверях. Бабуся вже сиділа поруч із донькою, поправляла ковдру й щось тихо їй говорила. Не обертаючись, вона нагадала:
— Два тижні. Слово дайте, що раніше не повернетеся.
Він пообіцяв і зачинив двері.
Машина рушила. Наталя й далі дивилася на хату.
— Ми правильно вчинили?
— Не знаю, — відповів Віктор. — Я іншого виходу не бачу.
Перед самим поворотом він кинув погляд у дзеркало — і на мить побачив біля хати бабусю із Сонею. Ніби донька стояла на ногах, спираючись на Тамару Василівну, а та підтримувала її за плече й вела назад до дверей.
Віктор моргнув. Не могло цього бути: він щойно сам укладав на ліжко дитину без свідомості. Йому привиділося? Він не встиг розібратися, хата вже сховалася за деревами.
— Ти щось сказав? — спитала Наталя.
— Ні. Нічого.
Він знову дивився на дорогу, а серце билося сильніше. Побачене не складалося з тим, що він знав, але відмовитися від цієї крихітної надії Віктор не міг…
