— Навіщо саме два тижні? Що ви збираєтеся робити?
— Лікувати. Як умію. Тільки на це час потрібен.
Наталя хитала головою, міцніше обіймаючи Соню. Віктор дивився на доньку, потім на дружину. Тут, у тісній кімнаті чужої хати, рішення виявилося страшнішим, ніж уночі біля лікарняного вікна.
— Три дні, — нарешті вимовив він. — Залишимо на три дні. Якщо поліпшення не буде, заберемо. Більше я зараз не можу пообіцяти.
Тамара Василівна трохи подумала.
— Нехай так. Приїжджайте наприкінці цього строку.
Коли настав час прощатися, Соня сиділа на лаві й не зводила очей із батька.
— Ти справді мене тут залишиш?
Віктор опустився перед нею навпочіпки, взяв обидві її долоні.
— Ненадовго. Усього на три дні, рідна. Потім я повернуся.
— А якщо мені гірше стане?
— Бабуся зателефонує, і я одразу приїду. Ти не будеш сама, чуєш?
Соня кивала, але сльози вже текли по щоках. Наталя притисла її до себе й теж заплакала.
— Ти тільки одразу скажи, якщо щось не так. Не терпи. Обов’язково нам зателефонуй.
— Добре, мамо Наталю.
Тамара Василівна чекала біля печі. Коли Наталя нарешті випустила дівчинку, бабуся спокійно пообіцяла, що подбає про неї. Віктор швидко поцілував Соню й вийшов: затримайся він іще трохи, неодмінно забрав би її з собою.
Біля паркану хтось спитав, де дитина. Віктор відповів, що донька поки поживе тут. Люди здивовано заговорили між собою: раніше Тамара Василівна нікого в себе не залишала.
Він сів за кермо й завів двигун, однак ще довго дивився на хату. Наталя витирала обличчя.
— Поїхали, Вітю. А то так і залишимося тут.
Лише після цих слів він змусив себе рушити.
Соня дивилася у вікно, поки машина не зникла за поворотом. Разом із нею ніби поїхало все знайоме: татів голос, Наталині руки, можливість попроситися додому. Дівчинка залишилася серед чужих стін із людиною, яку побачила вперше кілька годин тому.
Тамара Василівна підійшла до неї.
— Ходімо, покажу твоє ліжко.
У маленькій кімнаті стояло дерев’яне ліжко з чистою білизною. На підлозі лежав ряденце, у кутку висіла ікона. Обстановка була зовсім незвичною, але тут не пахло лікарнею, а від печі йшло тепло.
— З дороги, мабуть, втомилася?
Соня зізналася, що втомилася. Бабуся веліла їй прилягти, поки готується обід. Дівчинка витяглася під ковдрою й прислухалася. За стіною потріскували дрова, розмірено цокав годинник. Більше майже нічого. У місті навіть уночі такої тиші не бувало.
Приблизно за годину Тамара Василівна покликала її їсти. У дерев’яних мисках був картопляний суп; поруч лежали чорний хліб і масло.
— Давай потроху. Не бійся.
Соня спробувала суп. Він був найзвичайнісінький, але чомусь ложку хотілося наповнити знову. Вона з’їла пів миски — у лікарні останнім часом не вдавалося подужати стільки. Потім бабуся заварила чай, від якого пахло м’ятою і ще якоюсь незнайомою травою.
— Ось тепер це випий. Тобі на користь буде.
Напій виявився теплим, трохи солодкуватим. Соня обхопила кухоль руками й слухняно пила.
Увечері вони вмостилися біля печі. Тамара Василівна в’язала, дівчинка дивилася на вогонь. Страх іще не зник зовсім, але вже не заважав дихати, як тоді, біля вікна.
— За домом сумуєш?
— Сумую.
— А як же інакше. Нічого, обживешся. Тут спокійно.
Соня якийсь час мовчала, потім спитала те, заради чого її сюди привезли:
— Ви зможете зробити так, щоб я одужала?
Спиці зупинилися. Бабуся подивилася на неї уважно й серйозно.
— Що в моїх силах, усе зроблю. А вмію я чимало.
Після цього вона почала розповідати казку про лісових духів і зачаровану хату. Соня слухала, забуваючи дослухатися до кожного шереху. Їй давно не було так спокійно: не треба було відповідати на запитання про самопочуття чи дивитися, як дорослі ховають від неї стривожені обличчя.
А Віктор удома ходив із кімнати в кімнату. Особливо важко було зазирати в дитячу: на полицях стояли іграшки, ліжко було застелене, все на місці — тільки доньки не було. Звичний порядок робив її відсутність іще помітнішою.
Наталя зателефонувала в село вже ввечері.
— Тамаро Василівно, як наша Соня?
— Поїла. Чаю випила. Тепер спить.
— Їй там не холодно?
— Тепло їй. Не тривожся.
Вранці Наталя знову взялася за телефон. Потім заговорила з чоловіком про те, щоб повернутися раніше. Вона майже нічого не їла, не розлучалася з телефоном і могла тричі на день питати бабусю про одне й те саме: чи спала Соня, чи багато з’їла, чи не мерзне.
— Давай усе-таки дочекаємося, як домовлялися, — вмовляв Віктор.
Він говорив це радше собі, ніж їй. Йому самому хотілося сісти в машину й негайно забрати доньку, повернути її в дитячу, щоб не бачити порожнього ліжка.
Уночі сон не йшов. Лежачи поруч із Наталею, Віктор згадував їхнє знайомство — два роки тому, на будівельному форумі. Тоді було багато переговорів, людей, ділових розмов. Він сидів із кавою, втомлений і внутрішньо спустошений, коли поруч вмостилася світловолоса жінка з сірими очима.
— Ви теж уже без сил? — спитала вона з усмішкою.
Вона працювала в рекламній агенції й приїхала у справах. Замість чергової розмови про роботу в них вийшов цілий вечір про життя. Віктор розповів про доньку, про те, як важко самому ростити дитину. Наталя слухала без поспішних порад, і від цього з нею хотілося говорити далі.
Вони почали зустрічатися. Перший місяць він увесь час смикав себе: не поспішай, не вирішуй згарячу. Після смерті Ірини вони із Сонею довго жили вдвох, і Віктор уже звик думати про них як про сім’ю, в яку не так просто впустити ще когось.
Наталя залишалася поруч. Не вимагала негайно визначити її місце, не сперечалася з його обережністю. У її наполегливості тоді не відчувалося тиску — тільки бажання бути разом.
Коли настав час познайомити її з донькою, Віктор розхвилювався. Соні було вісім, матір вона пам’ятала. Він боявся, що дівчинка не прийме іншу жінку в їхньому домі.
Але Наталя не стала домагатися, щоб її визнали матір’ю. Вона приносила подарунки, гралася, допомагала розбиратися з уроками. Спочатку була просто дорослим другом, із яким Соні цікаво й легко. А приблизно за пів року дівчинка сама спитала в батька, чи можна називати її мамою Наталею.
Віктор тоді не відразу зміг відповісти.
— Звісно, рідна. Звісно, можна.
Наталя заплакала, обійняла Соню й пообіцяла любити її не менше, ніж любила б власну дитину. Віктор вірив, що вона дотримує слова. Перед очима в нього були два роки її турботи, і тепер, у тривожні дні чекання, все це згадувалося особливо виразно.
Нарешті зателефонувала сама Тамара Василівна.
— Приїжджайте. Дівчинка за вами скучила.
— Їй краще? — одразу спитав Віктор.
— Краще. Скоро самі побачите.
Наталя завмерла з чашкою в руках, поки він слухав. Коли Віктор сказав, що час їхати, вона закрила обличчя й заплакала — тепер уже від полегшення…
