Вранці лікарі намагалися відмовити його від виписки. Віктор вислухав застереження, підписав папери й сам виніс Соню з лікарні. Тепер усе, що в кабінеті здавалося міркуваннями про можливий вибір, стало справжньою дорогою під колесами.
Позашляховик залишив позаду трасу. Незабаром скінчився асфальт, і Вікторові довелося скинути швидкість: на ґрунтовці одна за одною траплялися ями й глибокі колії. Він вибирав місце для коліс, намагаючись не трусити доньку.
— Соня як? — спитав він, глянувши в дзеркало.
Наталя вмостилася з нею ззаду. Голова дівчинки лежала в неї на грудях, поверх обох було накинуто теплий плед.
— Задрімала. Заколисало в дорозі.
Дружина поцілувала Соню в лоб, поправила край пледа. Віктор знову перевів погляд на дорогу.
— Ще години три. Олег попереджав, що швидко тут не проїдеш.
— Нічого. Дістанемося.
Деякий час було чути тільки двигун і шурхіт коліс. За вікнами тіснилися ялини й сосни. Чим далі вони їхали, тим менше лишалося довкола звичного світу з його лікарнями, аптеками, людьми, до яких можна звернутися.
Хвилин за двадцять Наталя сама порушила мовчання:
— Я в дитинстві теж довго хворіла. Мені років сім було. Два тижні температура, і ніхто не розумів чому.
Віктор швидко глянув на неї.
— І як вилікували?
— Мама повезла мене в село, до бабусі. Та відвари робила, компреси. За тиждень жар минув. Лікарі казали, що просто настав час одужувати. А мама була певна: бабусині трави допомогли.
— А ти як думаєш?
— Не знаю. Але ж ліки теж із рослин роблять. Може, щось у цьому є.
Він промовчав. Чужий спогад не міг переконати його сильніше, ніж переконувала хвороба Соні. Не важливо, як називався останній шанс, якщо він давав надію повернути дитині сили.
— Аби тільки їй полегшало, — додала Наталя, дбайливіше притискаючи дівчинку.
Віктор увімкнув понижену передачу. Машина повільно вибиралася з колії, а густий ліс пропускав дедалі менше світла.
Село відкрилося перед ними після кількох годин дороги. Півтора десятка дерев’яних хат, городи, сараї, похилені огорожі. Дахи подекуди були залізними, подекуди — шиферними. Після міста це місце здавалося майже беззвучним.
Звірившись із навігатором, Віктор поїхав єдиною вулицею до крайньої хати біля лісу. Саме так пояснював Олег. Помилитися виявилося важко: біля паркану стояли люди.
— Дивися, чекають, — зауважила Наталя.
Віктор зупинився й вийшов. Чоловік із десять мовчки чекали: дідусь із палицею, жінка з дитиною, літнє подружжя, кілька чоловіків. В обличчях було знайоме йому поєднання втоми та надії, яку вже страшно показувати.
— Тамара Василівна тут приймає? — спитав він у старого.
— Тут. Тільки під’їхали?
Віктор кивнув.
— Тоді за нами будете. Вона всіх по черзі пускає.
З машини вийшла Наталя із Сонею на руках. Дівчинка прокинулася й розгублено розглядала чужі хати.
— Це куди ми приїхали?
— До однієї доброї бабусі, — пояснила Наталя. — Вона тебе подивиться, моя хороша.
Вони приєдналися до тих, хто чекав. Хвилин за десять із хати вийшла низенька згорблена бабуся в темній хустці й поношеній ватянці. З-під хустки вибивалася сивина; на руках, що тримали віник, проступали вузлуваті вени.
Хтось пошепки сказав, що це і є Тамара Василівна. Віктор стежив, як вона підмітає двір. Жодних таємничих рухів, жодної урочистості. Закінчивши, бабуся взяла зерно й пішла до курей. Ті збіглися з кудкудаканням, а вона щось примовляла, розсипаючи корм.
Потім подивилася на людей біля паркану.
— Тепер заходьте. По одному, поспішати не треба.
Старий пробув у хаті близько двадцяти хвилин і вийшов із вузликом трав. Слідом зайшла жінка з дитиною. Черга рухалася повільно. Наталя сіла на лавку, вклала Соню собі на коліна; Віктор залишався на ногах. Він розумів, що своєю тривогою нічого не пришвидшить, і все одно не міг спокійно чекати.
Нарешті бабуся зупинилася у дверях, уважно оглянула їх і покликала всередину.
У хаті було прибрано. Пахло пічним димом і сушеними травами, пучки яких висіли під стелею. Віктор помітив на столі ступку, банки, корінці. Тамара Василівна вказала на лаву й підійшла до Соні, яку Наталя й далі тримала на руках.
Спершу вона просто розглядала дівчинку. Потім узяла її за зап’ястя, перевірила пульс, торкнулася чола.
— Чим годуєте?
Наталя пояснила, що Соня майже перестала їсти: трохи супу, каша, чай, іноді щось солодке.
— Ночами спить?
— Погано, неспокійно.
— А давно це з нею?
— Чотири місяці, — відповів Віктор. — Спочатку втомлювалася. Потім стало гірше. Тепер самі бачите.
Бабуся не коментувала його слів. Подивилася Соні в очі, провела долонею по обличчю, затримала руку в неї на грудях. Віктор чекав бодай пояснення, бодай назви того, з чим вони приїхали.
Натомість Тамара Василівна сказала:
— Дівчинку залишите в мене. На два тижні.
Він одразу підвівся.
— Як залишимо? Вона ж хвора!
— Ми не можемо поїхати без неї, — підтримала Наталя. — Подивіться, яка вона слабенька.
Бабуся не стала їх переконувати.
— Не можете — везіть назад. Інакше я за неї не візьмуся…
