Судовий розгляд не затягнувся. Наталя визнала свою провину й не стала заперечувати того, що сталося. Її адвокат просив про поблажливість, посилався на психологічний розлад, наголошував, що вона не прагнула смерті дитини. Але перед судом були не лише її слова. Були чотири місяці послідовного отруєння, приготовані банки, дії, які неможливо було звести до одного пориву.
Їй призначили сім років позбавлення волі.
На оголошення вироку Віктор не прийшов. Він не міг знову дивитися на жінку, якій довіряв свою доньку. Не хотів її бачити.
Соні він сказав, що мама Наталя захворіла. Дуже серйозно.
— Їй доведеться довго лікуватися. Далеко звідси, — пояснював він, добираючи кожне слово.
— А потім вона повернеться?
— Поки не знаю, рідна. Не скоро.
Дівчинка трохи подумала.
— Можна я листа їй напишу?
Віктор ковтнув клубок у горлі. Для Соні все ще існувала мама Наталя, яка гралася з нею, пекла печиво й обіймала, коли було страшно. Він не знав, як розповісти десятирічній дитині, що та сама жінка ледь не позбавила її життя.
— Потім. Коли їй стане трохи краще.
Він розумів, що не зможе вічно обходити цю розмову. Але зараз хотілося відкласти правду до того часу, коли донька стане старшою, зможе зрозуміти більше й не буде настільки беззахисною перед почутим. Віктор боявся завдати їй ще одного болю одразу після хвороби.
Перші тижні вдвох виявилися тяжкими. Він прибрав Наталині речі й фотографії — не міг бачити їх у кімнатах. Дім звільнився від її присутності, але не від спогадів про неї. Там, де раніше звучали розмови, тепер часто виникала тиша.
Соня була здорова. Детоксикація, вітаміни, лікарське спостереження — допомога тепер була спрямована на відновлення після отруєння. Мельник казав, що організм у неї молодий, сильний, що головне вдалося зробити вчасно: припинити отруєння.
Фізично дівчинка вже повернулася до колишнього життя. Однак вона сумувала, і Віктор не міг наказати цьому суму зникнути разом із хворобою.
Увечері Соня знову питала:
— Тату, а мама Наталя все-таки приїде?
— Не знаю, моя хороша.
Донька сумувала за людиною, яку він більше не хотів бачити. Це було особливо важко прийняти, хоча Віктор розумів: Соня знає зовсім іншу історію. У її пам’яті залишилися лагідні руки, допомога з уроками, спільні ігри. Він не міг викреслити їх одним власним рішенням.
Сам Віктор у ці тижні багато думав про те, чого не помічав. Робота забирала майже все: зустрічі, переговори, будівельні об’єкти. Додому він повертався втомленим і пізно. Наталя займалася дитиною, а він був вдячний і не ставив запитань.
Тепер він розумів: Наталя почувалася самотньою поруч із ним і донькою. Він любив Соню понад усе, а дружина залишалася другою — про це вона сама сказала того вечора. Віктор згадував їхнє життя і бачив, як легко приймав зовнішнє благополуччя за справжнє.
Але розуміння не ставало виправданням. Ні самотність, ні ревнощі, ні бажання бути коханою не давали їй права робити боляче дитині. Він міг звинувачувати себе в неуважності, але не міг перетворити її вчинки на неминучий наслідок власних помилок.
За місяць вони із Сонею знову поїхали до Тамари Василівни. Віктор купив продукти й узяв гроші в конверті. Йому хотілося зробити для неї хоч щось відчутне: звичайного «дякую» після всього, що сталося, здавалося недостатньо.
Бабуся зустріла їх на ґанку й одразу обійняла дівчинку.
— Ось вона, моя гостя. Тепер зовсім здорова.
Віктор простягнув конверт.
— Візьміть, будь ласка. За все, що ви зробили. Ви врятували Соню.
Тамара Василівна похитала головою й повернула гроші.
— Не заради цього я за неї взялася.
— Але ж я хочу…
— Живіть ви. Одне одного любіть, бережіть. Оце і буде добре. Ніякими грошима такого не заміниш.
Віктор сховав конверт. Йому знову важко було говорити без сліз. Він приїхав подякувати Тамарі Василівні, але все, що вдавалося вимовити, здавалося надто малим поруч із тим, що вона для них зробила.
Вони пили чай. Соня розповідала про школу й друзів. Тамара Василівна слухала, всміхалася, кивала. У знайомій кімнаті знову лунав дитячий голос, але тепер Вікторові не треба було їхати й залишати тут доньку заради її порятунку.
На прощання він обійняв бабусю.
— Ви нам життя повернули. Ще один шанс дали.
— Ви самі за нього трималися, — відповіла вона. — Повірили, наважилися. Доньку свою врятували.
Удома того вечора Соня несподівано спитала, чи збирається він колись знову одружитися.
Віктор подивився на неї. Після всього пережитого це запитання звучало зовсім не так, як звучало б раніше.
— Не знаю. Поки що точно не збираюся.
— Давай тоді побудемо вдвох? Мені з тобою добре.
Він притягнув її до себе. Донька не просила нічого складного: тільки бути поруч. Віктор обіймав її й відчував, як багато для неї важить ця проста згода.
— Давай, рідна. Будемо разом…
