— Куди ти дзвониш? — перелякано спитала дружина.
Він набрав номер, поклавши обидві банки перед собою.
— Поліція? Мені потрібно заявити про злочин. Замах на вбивство дитини.
Наталя схопилася.
— Вітю, не треба! Прошу тебе. Я кохаю тебе!
Він уже називав адресу, пояснював, що сталося, просив приїхати негайно. Дружина опустилася на підлогу й плакала, повторюючи прохання про прощення.
Закінчивши розмову, Віктор подивився на неї.
— Я впустив тебе до нас. Довірив тобі Соню. Я тебе кохав, Наталю. А ти…
Договорити він не зміг. Повернувся й пішов до дитячої.
Соня сиділа на ліжку з плюшевим ведмедиком, якого Олег приніс до лікарні. На її обличчі знову був страх — тепер не перед хворобою, а перед тим, чого вона не розуміла у власному домі.
— Тату, що там відбувається?
Віктор сів поруч і міцно обійняв доньку.
— Все налагодиться, рідна. Тепер обов’язково налагодиться.
За двадцять хвилин приїхали двоє слідчих — чоловік і жінка середнього віку. Віктор віддав їм обидві банки, розповів про розмову в селі й про те, що почув від дружини за кухонним столом.
Наталя сиділа на дивані, опустивши голову. Слідчий спитав, чи визнає вона сказане чоловіком.
— Так, — відповіла вона ледь чутно. — Я давала їй це.
Коли її виводили, Наталя зупинилася на порозі, обернулася до Віктора й знову попросила пробачити. Він не відповів. Дивився вслід поліцейській машині й не відчував ані тріумфу, ані полегшення. Після розмови, що зруйнувала все їхнє колишнє життя, всередині ніби нічого не лишилося.
За кілька годин приїхали криміналісти. Оглянули дім, провели обшук. За запасами консервації в коморі виявилися інші банки варення. Усі під червоними кришками, усі призначені для Соні.
Віктор дивився, як експерт у захисних рукавичках відкриває банки одну за одною й бере проби. Ще недавно варення з червоною кришкою з’являлося перед Сонею за сніданком. Тепер такі самі банки стояли перед експертом.
За кілька днів експертиза підтвердила наявність отруйної речовини. Експерт пояснив, що вона надходила малими кількостями й поступово накопичувалася. Прояви були неспецифічними: слабкість, запаморочення, втрата апетиту. Звичайні аналізи крові її не виявляли.
— Вона могла померти? — спитав Віктор.
— За тривалого впливу — так. Ще місяць-два, і незворотного ураження органів було б не уникнути.
Віктор заплющив очі. Він згадував, як умовляв доньку почекати, як сподівався на наступний аналіз, наступну консультацію. Увесь цей час небезпека була поруч із нею і не зникала навіть удома, де дитина мала почуватися в безпеці.
До непоправного залишалося страшенно мало…
