— Я не… Я нічого не розумію.
— Досить. Що ти туди поклала?
Вона не відповіла. Повільно сіла, закрила обличчя долонями. Віктор бачив, як затрусилися її плечі, і чекав, не допомагаючи підібрати слова.
— Я не хотіла, — нарешті вимовила дружина. — Не хотіла вбивати. Я тільки…
Вона замовкла. Віктор опустився на стілець навпроти.
— Що — тільки?
Наталя підвела обличчя.
— Я тебе кохала. Так сильно, Вітю. А ти весь час бачив її. Будь-яке рішення — спершу Соня. Будь-яка думка — про неї. Я ніби тінню була поруч.
Він не відразу зміг заговорити.
— Ти про що зараз?
— Я хотіла бути твоєю дружиною. Щоб ти мене бачив. Не тільки дякував за те, що я за твоєю донькою доглядаю. Хотіла, щоб ми хоч коли-небудь залишалися вдвох.
Слова полилися швидше. Наталя плакала, збивалася, але вже не зупинялася.
— Я не збиралася її вбивати. Клянуся. Думала, буде слабенькою, і її відправлять лікуватися. У санаторій, кудись надовго. На рік, на два. Тоді ми з тобою могли б бути разом. По-справжньому.
Віктор дивився на неї, ніби намагався заново навчитися розуміти знайомий голос.
— Ти її труїла.
— Зовсім потроху. Я читала, що від малої кількості буде тільки слабкість. Що це схоже на хворобу, а причини лікарі не знаходять. Я думала, її пошлють на довге лікування. Не хотіла, щоб так вийшло.
Він знову побачив перед собою сніданки: Наталя подає варення, називає Соню сонечком, розповідає про вітаміни. Донька слухняно їсть. Потім лежить бліда, а та сама жінка плаче біля неї, поправляє ковдру, просить не помирати.
Де в цьому була справжня турбота, а де вдавання? Віктор уже не міг відділити одне від одного.
— Ти знала, навіщо ми веземо її до Тамари Василівни. І все одно відправила цю банку з нею.
Наталя кивнула крізь сльози.
— Думала, за кілька днів нічого не зміниться. А коли ви забрали її, вона стала така бадьора… Мені страшно стало. Що ти зрозумієш.
— І ти знову дала їй варення. Тому вона знову опинилася в реанімації.
Дружина простягнула до нього руки.
— Пробач. Будь ласка, пробач мене. Я тільки хотіла бути з тобою.
Два роки ця жінка була поруч із ним. Соня називала її мамою, довіряла їй. А Наталя весь час, поки дівчинка хворіла, знала те, що він безуспішно намагався дізнатися в лікарів.
— Як давно ти це робиш?
— Чотири місяці, — прошепотіла Наталя. — Після тієї розмови. Ти сказав, що поїдеш відпочивати з нею, без мене. І я зрозуміла, що першою ніколи не стану. Завжди після Соні.
Вона заплакала ще дужче.
— З Іриною ти б так не вчинив. Я знала. Будь на моєму місці вона, ти б її не залишив.
Віктор слухав і не відчував жалю. Її образа більше не могла існувати для нього окремо від дитини на реанімаційному ліжку.
— Ти могла її вбити.
— Я стежила за кількістю. Не хотіла смерті!
— Лікарі не знали, чи доживе вона. Ти сиділа поруч зі мною і чула це.
— Я не думала, що буде настільки погано! — майже викрикнула Наталя. — Мала бути просто слабкість. Я не хотіла такого!
Віктор підвівся й дістав телефон…
