Удома Наталя відразу взялася за вечерю.
— Відсвяткуємо, що наша Сонечка одужала, — оголосила вона.
Дружина діставала продукти, готувала. Соня ходила слідом, допомагала накривати на стіл. Віктор сидів у вітальні, спостерігаючи за ними. Зовні він залишався спокійним, хоча кожен рух на кухні змушував його стежити уважніше.
Приблизно за пів години Наталя покликала їх до столу. Перед ними стояли тарілки з їжею, салати, хліб. Дружина розливала чай, всміхалася доньці.
— Як же я рада, що ти знову здорова. Тепер і відзначити можна.
Вона відчинила холодильник. У руках з’явилася інша банка — з такою самою червоною кришкою, як у тієї, що Віктор привіз із села.
— Твоє улюблене, полуничне. Я свіже зварила. Знала, що повернешся і все буде добре.
Соня потягнулася до варення. Наталя відкривала кришку, взяла ложку.
— Я сам, — різко сказав Віктор.
Дружина зупинилася.
— Що?
— Давай сюди. Я сам.
Він підвівся й забрав у неї банку. Варення пахло полуницею. Нічого незвичного — і від цього знайомого запаху стало особливо важко поставити запитання.
Віктор подивився дружині в обличчя.
— Наталю, що ти сюди додаєш? Тільки правду скажи.
Вона зблідла. Ложка затремтіла в неї в руці.
— Я не розумію… Про що ти?
Соня переводила погляд з одного дорослого на іншого.
— Тату, що сталося?
— Іди поки до себе, рідна.
— Але я…
— Зараз, Соню!
Дівчинка злякалася його тону й вибігла з кухні. Коли двері дитячої зачинилися, Віктор поставив на стіл другу банку.
— Цю ти їй дала, коли ми вперше поїхали в село. Тамара Василівна зберегла її. Скуштувала варення. У ньому металевий присмак.
Наталя дивилася на дві червоні кришки…
