У вихідні вони поїхали на кладовище до Ірини. Віктор давно тут не був — рік, а може, й два. Соня несла білі троянди.
З фотографії на пам’ятнику дивилася молода усміхнена жінка. Саме такою він часто згадував її, перш ніж пам’ять повертала лікарню й останні слова.
Віктор опустився навколішки.
— Здрастуй, Іро. Пробач, що так довго не приходив. І за Соню пробач. Я ж ледь не втратив її.
Говорити було важко, але тепер він не хотів ховатися за мовчанням навіть тут.
— Думав, головне — забезпечити її. Робота, гроші, щоб усе найкраще. А їй потрібен був батько поруч. Просто я. Я цього вчасно не зрозумів.
Соня поклала квіти до пам’ятника, сіла біля нього.
— Мамо, я тебе пам’ятаю. Тато фотографії показує, розповідає. Ти дуже гарна була.
Віктор обійняв її за плечі.
— Ти за нас не хвилюйся, — продовжила дівчинка. — Ми впораємося. Правда, тату?
Він кивнув.
— Впораємося, Сонечко.
Вони сиділи довго. Вітер ворушив листя, довкола було тихо. Віктор не квапив доньку й сам не шукав приводу швидше підвестися й повернутися до справ.
Увечері вони пішли в парк, де колись гуляли втрьох: він, Ірина і зовсім маленька Соня. Тепер їх було двоє. Віктор дивився на доньку й відчував, що їм добре разом. Після всього пережитого вони знову могли радіти звичайній прогулянці.
Соня побігла вперед, засміялася, сполохавши голубів. Віктор дивився їй услід. Здорова, жива, вільна в кожному русі — такою він хотів бачити доньку, коли сидів біля її лікарняного ліжка.
Попереду в неї будуть школа, друзі, перше кохання, університет, власна робота. Він думав про все це вже не як про витрати й завдання, які необхідно заздалегідь вирішити. Йому хотілося бути присутнім у її житті, помічати, як вона змінюється, не пропускати того, чого не повернеш пізніше.
— Я буду поруч, — промовив він неголосно. — Усю цю дорогу пройдемо разом.
Сонце опускалося за дерева, залишаючи на небі рожеве й золоте світло. Віктор згадав схожий вечір сім років тому. Тоді, після смерті Ірини, йому здавалося, що життя зруйнувалося остаточно. Але воно тривало — змінювалося, завдавало болю, знову вимагало від нього любові й участі.
Соня обернулася й помахала йому.
— Тату, наздоганяй!
Він побіг слідом. Уперше за довгі роки страху, болю й утрат Віктор відчув себе вільним. Можна було просто бігти за донькою і сміятися разом із нею.
— Наздожену, моя хороша! Зараз наздожену!
Сонин сміх летів поміж деревами. Віктор слухав його, і попереду йому ввижалося нове життя. Цей сміх був обіцянкою щастя, яке вони ще встигнуть розділити.
Разом. Тепер і надалі.
