Вона чула його досить добре. Він говорив про спілкування з жалю. Так Андрій пояснив те, що для неї означало кохання й довіру. У його розмові з приятелем не залишилося місця тій близькості, яку вона вважала спільною. Оксана не могла почути цю відповідь інакше: він заперечував їхні стосунки й говорив, що проводить із нею час лише тому, що жаліє її. Саме це вона почула від людини, яку кохала. Ці слова не доводилося відновлювати за здогадками чи чужим переказом. Андрій вимовив їх сам, поки вважав, що вона перебуває в іншій кімнаті. Він говорив своєму другові, а Оксана чула відповідь, призначену не їй.
Дівчина повернулася до кімнати, ледве стримуючи сльози. До цього вона лише підозрювала, що Андрій її соромиться, і намагалася обережно поговорити. Тепер, після розмови, яку вона почула, колишні сумніви стали частиною значно сильнішої образи. Людина, якій вона довіряла, сказала про неї таке, чого вона від нього не чекала.
Коли Андрій повернувся, Оксана не подала виду. Вона була поруч із ним і стримувала сльози, а він повідомив, що ввечері збирається зустрітися з друзями. Йому вже треба було йти.
Оксана чула про ту саму зустріч під час дзвінка. Тоді він звертався до приятеля, тепер говорив із нею. Між цими словами залишалося те, про що вона поки мовчала: його пояснення, чому він проводить із нею час. Андрій збирався йти, а дівчина ще стримувала в собі все, що викликала підслухана розмова.
Лише після його відходу вона розплакалася. Тепер їй уже не треба було ховати від нього сльози. Стримуватися, поки він був поруч, виявилося можливим; переконати себе, що почуте не ранить, — ні. У пам’яті поруч залишалися його зізнання в коханні й відповідь приятелеві. Обидва належали одній людині. Оксана не могла відокремити того Андрія, якому довіряла, від того, чиї слова почула під час його розмови з приятелем. При ньому їй вдалося приховати сльози, але впоратися з болем від почутого не виходило. Вона кохала Андрія й вірила в його кохання. Саме тому його слова так сильно ранили: вони пролунали з уст близької людини, а не випадкового насмішника.
За кілька днів вони зустрілися знову. До цієї зустрічі Оксана вже твердо вирішила висловити йому все. Ночами вона добирала слова, подумки вибудовувала діалог і поверталася до того, що хотіла сказати. Усередині накопичилося надто багато, щоб знову обмежитися обережним запитанням.
Попередня розмова з Андрієм закінчилася нічим: він змінив тему, а вона залишилася із сумнівами. Тепер Оксана знала, що почула телефоном, і більше не збиралася тримати це при собі. Вона готувалася говорити саме про це — про зізнання в коханні й про слова, якими він від цих зізнань відступився перед другом.
Ті слова, які ночами складалися в уявну розмову, тепер були призначені Андрієві. У них були і образа на почуте, і обурення його вчинком. Оксана збиралася висловити все, що накопичилося за минулі дні. І, побачивши його, випалила:
— Як ти міг, Андрію? Ти казав, що кохаєш мене, але так і не зміг прийняти мою зовнішність! Я вірила тобі, а ти соромишся мене. Це підло. Після такого ти не заслуговуєш на те, щоб ми були разом.
Він здивувався. Для нього її звинувачення виявилося несподіванкою, і спочатку Андрій не розумів, про що вона говорить.
— Що сталося, кохана? Про що ти? Я кохаю тебе. Я й зараз тебе кохаю!..
