Після цього колишнє здивування почало набувати певної форми. Невже він соромиться її зовнішності? Може, йому неприємно з’являтися поруч із повною дівчиною? Оксана ще не знала, чи правильна ця здогадка, але тепер підозрювала саме це.
До знайомства з ним чужі зауваження про її тіло не заважали їй жити. Тепер ішлося про людину, яку вона кохала. Його ставлення важило для неї незрівнянно більше, ніж давні насмішки. І тому думка, що Андрій може її соромитися, була такою болісною.
Одного разу вони проводили вечір разом, коли Андрієві зателефонували. Він відповів на дзвінок і відійшов від Оксани. Дівчині це здалося дивним. Зацікавившись розмовою, вона обережно пішла за ним і зупинилася на такій відстані, звідки могла чути його слова.
Андрій не підозрював, що Оксана поруч. Він був певен, що вона залишилася в іншій кімнаті. Телефон він тримав біля вуха, однак деякі слова співрозмовника все одно долітали до дівчини. Вона розчула голос його друга й почула достатньо, щоб зрозуміти, про кого йдеться.
— Знову проводиш час зі своєю товстухою? Навіщо вона тобі? Чи тобі подобаються пишечки?
Оксана завмерла, чекаючи на відповідь Андрія. Вона чекала, як він відреагує на насмішку, що скаже людині, яка дозволила собі так про неї говорити. Слова приятеля були образливими, але тепер головне значення мала відповідь коханого. Адже Андрій знав її, кохав, сам зізнався їй у своїх почуттях. Оксана чекала, що він заступиться за неї.
Та відповідь Андрія виявилася зовсім іншою:
— Ні, звісно. Між нами нічого немає. Я з нею тільки з жалю спілкуюся. Гаразд, побачимося сьогодні ввечері.
Почуте розбило їй серце. Приятель насміхався з її зовнішності, а Андрій заперечив самі стосунки. Він не просто не зупинив друга, а пояснив жалем увесь той час, який проводив із нею. Для Оксани це були стосунки з коханою людиною. У його відповіді вони перетворилися на щось таке, чого наче ніколи й не існувало…
