Обоє ставилися до того, що відбувалося, серйозно. Кохання не було для них грою чи випадковим захопленням. Оксана вірила в те, що виникло між ними. Поруч із нею був чоловік, який спочатку став її найкращим другом, а потім зізнався в коханні. Усе, що відбувалося, здавалося їй природним продовженням їхньої дружби: близькість зростала, почуття ставали сильнішими, стосунки змінювалися разом із ними. Вона не сумнівалася в його зізнанні. Андрій кохав її щиро, і Оксана відповідала йому тим самим. Між ними була довіра, що виникла ще за часів дружби, а тепер стала частиною любовних стосунків. Прив’язаність зростала, і дівчина була щаслива поруч із ним.
Однак поступово вона почала помічати одну особливість. Удвох вони ніколи нікуди не виходили. Щойно Оксана пропонувала кудись піти разом, Андрій не погоджувався. Спочатку вона не звертала на це уваги: поруч був коханий чоловік, із яким їй добре, а окрема відмова не здавалася приводом для тривоги.
Та відмови повторювалися. Спільних фотографій у його соціальних мережах теж не з’являлося. Що довше тривали їхні стосунки, то помітнішою ставала ця невідповідність. Наодинці вони були близькі, а спільного виходу кудись усе ніяк не траплялося.
Оксана намагалася не надавати цьому значення, однак запитання вже виникло й не зникало. Вона довіряла Андрієві, тому їй було особливо важко зрозуміти його поведінку. Навіщо відмовлятися від того, щоб побути разом десь іще, якщо вони кохають одне одного?
Зрештою дівчина вирішила поговорити з ним. Їй хотілося розібратися, і вона заговорила обережно, м’яко, не починаючи з докорів:
— Андрію, я помітила, що ми нікуди не ходимо вдвох. Щоразу, коли я пропоную, ти відмовляєшся. І наших фотографій у тебе немає. Чому так виходить? Я не розумію й починаю сумніватися.
Несподіване запитання змусило його занервувати. Але відповіді Оксана не отримала: Андрій різко перевів розмову на іншу тему. Те, про що вона запитала, так і залишилося без пояснення…
