— Я більше не хочу тиші замість правди.
— Артем сперечатиметься, ревнуватиме, злоститиметься. Йому потрібен час.
— Мені теж. Я готовий.
Вона надягла обручку сама. Пальці тремтіли, але вже не від страху.
З машини долинув стукіт по склу. Артем притис до вікна малюнок: троє чоловічків, кривий будинок, велике сонце. Над будинком він старанно написав: «Можна приходити всім своїм».
Марія затулила рота долонею. Саїд відвернувся на секунду, ніби дивився на небо, але вона встигла помітити, як він швидко провів пальцем під оком.
— Ти плачеш? — спитала вона тихо.
— Рідко, — відповів він.
Вона вперше сама взяла його під руку.
І вони пішли до машини не як люди, у яких раптом зникло минуле, а як ті, хто нарешті перестав від нього ховатися.
Удома, у звичайній квартирі зі скрипучим ліфтом, на них чекав холодний чай на кухні, недороблені уроки Артема, рахунок за електрику, розклад реабілітації на холодильнику і нове життя — не казкове, не безболісне, але справжнє. Увечері Саїд лагодив полицю, Марія різала яблука, Артем командував із дивана, куди краще поставити машинки.
— Ти криво прикрутив, — сказав хлопчик суворо.
Саїд подивився на полицю.
— Можливо.
— Треба переробити.
Марія розсміялася. Сміх вийшов легкий, майже забутий.
Саїд узяв викрутку.
— Отже, переробимо.
І в цій простій фразі було більше обіцянки, ніж у всіх золотих подарунках, які колись лежали в замкненому сейфі.
