Вона всміхнулася.
— Я думала, мене виверне просто в залі.
— Але не вивернуло.
— Це і є перемога?
— Іноді так.
Марія подивилася на нього. За цей рік у нього з’явилися зморшки біля очей, яких раніше вона не помічала. Або він просто перестав ховати втому за холодом.
— Обручка в тебе? — спитала вона.
Він завмер.
— Так.
— Не в сейфі?
— У шухляді стола. У простій коробці з-під ручки.
Вона тихо розсміялася.
— Дуже романтично.
— Я вчуся.
Марія простягнула руку.
— Дай.
Він дістав із внутрішньої кишені маленьку коробку. Отже, носив із собою. Не тиснув, не просив, але носив.
Марія відкрила. Обручка лежала на темній тканині — проста, майже скромна порівняно з тими прикрасами, що колись лякали її своїм блиском.
— Я не обіцяю, що все забуду, — сказала вона.
— Не треба.
— Я не стану знову мовчати…
