Марія вперше не знала, що відповісти.
— Майже, — сказала вона після паузи.
Саїд почув і зробив вигляд, що розглядає поштові скриньки.
Життя не стало простим. Марія влаштовувалася на роботу перекладачкою в невелике агентство, спершу на пів ставки, потім більше. Втомлювалася так, що ввечері іноді засинала поруч з Артемом, не знявши светра. Артем проходив реабілітацію, злився на вправи, одного разу жбурнув еспандер у стіну й кричав, що ненавидить усіх лікарів. Потім плакав і просив пробачення.
Саїд приїздив не щодня. Іноді привозив документи, іноді книжки, іноді просто сидів на кухні й пив чай із чашки з тріщиною. Він учився питати: «Можна?» — перш ніж щось зробити. Учився не вирішувати за Марію, коли їй важко. Учився чути відмову без образи.
Одного разу вона віддала йому зв’язку прикрас.
— Забери.
Він насупився.
— Навіщо?
— Я не хочу, щоб вони лежали тягарем. І не хочу продавати. Вони нагадують мені про час, коли я всміхалася, бо мусила.
Саїд відкрив одну коробочку. Те саме кольє.
— Я дарував їх не для цього.
— Знаю. Але вийшло так.
Він закрив коробочку.
— Тоді я продам їх сам. Усі гроші підуть у фонд допомоги дітям, але фонд буде незалежним. Керуватиме рада, не одна людина. І перша програма буде для батьків, яких залякують документами й грошима.
Марія довго мовчала.
— Це красиво звучить.
— Андрій уже готує документи. Тетяну запросили працювати контролеркою, якщо вона погодиться.
— Ти справді змінився?
Саїд подивився на неї втомлено.
— Не знаю. Я намагаюся робити інакше. Напевно, це і є початок.
Суд над Віктором почався майже через рік.
На той час Артем уже ходив упевненіше, хоча швидко втомлювався. Марія трималася спокійно, але в ніч перед засіданням її трусило так, що вона не могла застебнути ґудзики на блузці. Саїд приїхав уранці, побачив її руки й мовчки застебнув сам. Дуже повільно. Не торкаючись зайвого.
— Я боюся, — сказала вона.
— Я теж.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Ти?
