— Так.
— Мені треба самій навчитися жити. Не ховатися. Не питати дозволу на кожен крок. Артемові теж потрібне місце, де він не почуватиметься гостем серед чужої розкоші.
— Я можу купити квартиру на твоє ім’я.
Марія похитала головою.
— Не зараз. Це знову буде занадто.
Саїд сумно всміхнувся. Згадав кольє в її руках і своє запитання: «Що означає занадто?»
Тепер зрозумів.
— Тоді я допоможу з орендою як батько допомагає дитині дружини.
— Ти йому не батько.
— Знаю.
— Не поспішай займати місце, яке не твоє.
Він кивнув.
— Добре. Як людина, яка винна і хоче виправляти наслідки.
Марія уважно подивилася на нього.
— Виправляти — це довго.
— Я нікуди не поспішаю.
Вона зняла з пальця обручку. Саїд напружився, але не сказав ані слова.
— Я не розлучаюся з тобою сьогодні, — промовила Марія. — Але й носити її поки не можу.
Вона поклала обручку йому на долоню.
— Збережи. Не в сейфі. Просто збережи.
Квартира знайшлася у звичайному будинку з галасливим під’їздом, скрипучим ліфтом і сусідкою, яка знала всіх на ім’я вже за два дні. На кухні стояв старий стіл, вікна виходили у двір, де діти ганяли м’яча між лавками. Артем спершу ходив кімнатами обережно, потім вибрав місце для машинок біля батареї.
— Це наш дім? — спитав він.
Марія поставила пакет із крупою на підлогу.
— Наш.
— І ніхто не вижене?
Вона присіла перед ним.
— Ніхто.
Він подумав.
— А Саїд може приходити?
Марія всміхнулася краєм губ.
— Якщо ми запросимо.
Уперше Саїд прийшов із пакетом фруктів і набором інструментів для іграшок. У дорогому пальті він виглядав у їхньому під’їзді недоречно. Сусідка з четвертого поверху довго дивилася на нього з-за прочинених дверей, потім спитала в Марії пошепки:
— Це ваш?
