Лікарка вперше всміхнулася.
— Скоро. Але по одному. І без героїзму, будь ласка. Йому потрібен спокій.
Відновлення було важким.
Артем вередував, злився, відмовлявся їсти, плакав ночами від болю і страху. Марія майже не спала. Іноді вона виходила в лікарняний коридор, сідала на підвіконня й дивилася на свої руки. Вони стали сухими від антисептика, з дрібними тріщинами біля нігтів. Саїд привозив їжу, чисті речі, нові книжки, але частіше просто сидів поруч з Артемом, поки Марія дрімала годину-другу.
Однієї ночі хлопчик прокинувся і покликав не її.
— Саїде.
Той підвів голову з крісла.
— Так?
— Рахуй.
— Що рахувати?
— До ста. Мама каже, страх минає.
Саїд пересів ближче.
— Один. Два. Три…
На сорока семи Артем заснув. Марія лежала на сусідній розкладачці із заплющеними очима й чула кожну цифру. Сльози текли у волосся, але вона не витирала їх.
Справа Віктора тим часом розросталася.
Андрій повідомляв новини обережно, без зайвих обіцянок. Знайшлися підроблені акти, рахунки фірм-прокладок, листування з водієм, записи дзвінків. Колишня бухгалтерка Тетяна дала свідчення. Ольга підтвердила погрози в клініці. Марія передала старий телефон експертам. Водій, злякавшись, розповів, що Віктор платив йому за звіти про поїздки й наказав доповідати, якщо Марія спробує вивезти дитину.
Найтяжчим для Саїда виявився не масштаб крадіжки. Гроші можна було повернути або втратити. Важче було читати протоколи й бачити, як докладно інша людина використовувала його ім’я як зброю.
«Він не стерпить».
«Він вижене тебе».
«Він забере оплату».
«Він однаково не стане слухати».
Саїд зрозумів, що Віктор не вигадав цей образ з нічого. Він просто взяв те, що вже було: його холодність, недосяжність, звичку віддавати накази замість розмов, упевненість, що гроші розв’язують біль швидше, ніж участь. Віктор перетворив це на клітку для Марії.
І Саїдові довелося жити з цим розумінням.
За два місяці Артема виписали з клініки до реабілітаційного центру денного перебування. Марія хотіла зняти невелику квартиру поруч. Саїд запропонував перевезти їх у дім, але вона відмовилася.
— Я не можу знову опинитися в місці, де все залежить від твоєї волі, — сказала вона.
Вони стояли в саду. Весняний вітер тріпав її волосся, на доріжці лежали білі пелюстки. Саїд слухав, не перебиваючи.
— Я розумію.
— Справді?
