— Зброю кинути! Усе на підлогу! Руки за голову, на коліна! Жодних рухів без команди!
Павлович завмер із сокирою, дивлячись на мене дикими очима, але голос, яким я віддав наказ, зробив своє. Сокира впала на бетон. За нею посипалися ломи, ланцюги, рушниці. Люди Оксани теж поклали зброю. Я знав: варто вистрілити в бік форми — і нас знищать усіх, не розбираючись.
Оксана стояла біля штабу. Поки мої чоловіки опускалися на коліна, вона розстебнула запилене пальто й дістала масивний супутниковий телефон. У ті роки така річ коштувала цілого статку і була доступна лише тим, у кого зв’язки сягали далеко вище місцевого рівня. Вона висунула антену, набрала номер і подивилася на мене.
— Дай мені кілька хвилин, Тарасе.
Я кивнув, хоча не мав жодного уявлення, як можна виграти хвилини у штурмової групи, готової до зачистки.
Я вийшов уперед із піднятими руками, долоні розкриті. На грудях, обличчі й животі затанцювали червоні точки прицілів.
— Обличчям у землю! Руки за спину! — гаркнув голос із-за щитів.
Я не ліг. Зупинився за десять кроків від строю.
— Ми беззбройні! Тут робітники підприємства й охорона, які відбили напад банди! Зброя лежить на землі! Потрібна медична допомога!
Стрій розступився. Уперед вийшов майор із жорстким обличчям і очима людини, яка вже все вирішила. Руденко. Я бачив таких. Вони не приїжджають розбиратися. Вони приїжджають закривати чиєсь замовлення.
— Я наказав лягти обличчям донизу, — сказав він, дістаючи пістолет. — Ви затримані за підозрою в озброєному захопленні й убивствах. Будь-який опір буде придушено.
Ствол піднявся мені в лоб. Він хотів привід. Один різкий рух, один хибний крок — і все закінчиться формулюванням у звіті.
— Майоре, подивися довкола, — сказав я. — Бойовики лежать у тебе під ногами. Важка техніка протаранила ворота. Ангар горів. Ти справді віриш, що ми самі влаштували це заради розваги? Тебе використовують, щоб прибрати сліди за Круком.
Він криво всміхнувся.
— Мені начхати на твої казки. Нас попередили, що ти заговорюватимеш зуби. Група, приготуватися до жорсткого затримання.
Щити зсунулися. Мої люди втиснулися в бетон. Я відчув, як по спині пішов холод.
І тут із темряви долинув розмірений стукіт тростини.
Цок. Цок. Цок.
Оксана вийшла на освітлений двір так, ніби довкола не автомати, а ділова зустріч. У руці телефон. Лазерні точки перебігли на її груди й обличчя. Вона навіть не моргнула.
— Майоре Руденко, — вимовила вона ясно. — Яка вражаюча швидкість реагування. Шкода, що ви так швидко приїжджаєте лише тоді, коли вам телефонують не з чергової частини…
